Молоко з медом - Іоанна Ягелло

— Звісно, — відповіла Лінка. — Усе це дуже гарно, але…

Але її це не переконувало. Просто не переконувало. Або може… це геть інше — відпустити когось. І зовсім інше — скористатися цим самому. І геть відмінне — видряпати собі цю волю.

— Мені треба вже йти, — мовила Лінка. — У мене багато… уроків. Ви хотіли ще щось сказати?

Вона більше не мала сили продовжувати цю розмову.

— Ні, — похитала головою жінка. — Але… не оцінюй його надто суворо. Адріан справді ще дітвак. He’s just a kid. Ти ж знаєш, що хлопці зазвичай менш зрілі, ніж дівчата.

— Авжеж.

— Обговоримо фінансовий бік справи, і я ще до тебе озвуся, — сказала тітка, а тоді швидко підвелася й вийшла, наче самій забракло сил на подальший діалог. Лінка крізь шибку дивилася, як та йде геть.

Дорота Коксфорд вийшла з кав’ярні, точніше, вибігла, неначе її хтось переслідував. Чорт, по fuck, ніхто її не попередив, що панночка на четвертому місяці! Вона ж думала, що це лише початок, а тут таке! Адже дівчина народить… через скільки? Через п’ять місяців? Коли Дорота побачила цей знімок, повернулися спогади. Вона не народила дитину. Прийняла інше рішення. Ніколи про це не шкодувала, бо вже тоді знала, що свобода важливіша, ніж кохання. Почуття провини її ніколи не мучило. Вона не підходила для того, щоб виховувати дитину, тим більше, що їй теж довелося б стати самотньою матір’ю. Дорота не хотіла дитини й уважала, що має на це право. Вона й далі так уважала, але емоції її не полишали. Побачила цей знімок, і подумала, що в її дитини не було шансів дорости навіть до кільканадцяти сантиметрів.

«Дурні сантименти, — майнуло в голові. — Звідки раптом виринули ці спогади?» — гримнула вона на себе подумки. У неї було чудове життя, і вона усвідомлювала, що якби тоді народила цю дитину, то все склалося б не так. Вона б не закінчила навчання, не стала відомою художницею, не виїхала б із Польщі. Мабуть, жила б зараз у якій-небудь багатоповерхівці, може, навіть мала б онуків. Дорота знала, що таке життя, інше життя було б жахливим, але вона часом озивалася в ній. Ота дитина, яка так і не народилася.

«А вона хоче народити, то й добре, нехай народжує. Зрештою, це її вибір», — подумала Дорота. У кожного він свій.

Після розмови з Адріановою тіткою Лінка розхвилювалася. Їй удалося вийти з кав’ярні, якимсь дивом нічого не загубити дорогою й дійти додому. Там вона лягла на ліжко й подумала, що найдужче потребує спокою. Їй багато чого треба було обміркувати. По-перше, що й коли сказати в школі. Одна справа — вчителі й директор, інша — її клас. Адже колись вони мусять довідатися. Вагітність уже доводилося маскувати вільним вбранням, але ж не можна цього робити без кінця. Треба дізнатися, чи зможе вона складати іспити, чи коли виявиться, що вона чекає дитину, то її виключать зі школи? По-друге, треба пересилит себе й поговорити з мамою і Адамом. Не можна ж вічно ховати голову в пісок. Чи дозволять вони їй тут жити з дитиною? Де? Як усе буде? Та наразі вона була просто виснажена, їй страшенно хотілося спати. Останнім часом Лінка взагалі багато спала, але знала, що під час вагітності це нормально. Закуталася улюбленим бежевим коцом і за мить уже поринула в сон. Розбудив її сигнал есемески в месенджері.

Учора о 22.20 народився Бумчик, тобто Бруно. 2450, 50 см. Здоровий. Вітання! Рута.

Оце так! Лінка розхвилювалася. Отже, у Рути вже все позаду! Вдивлялася у фото крихітного малюка, загорнутого в пелюшки й ковдрочку. Чудовий! Лінка б радо подзвонила до Рути, але якось не годилося.

Руто! Вітаю!!! Як усе було? Бачу, що з іменем тобі вдалося!

Дякую! Це було жахливо, майже 24 години, але все позаду. А коли татко побачив, який це кошмар, то погодився з ім’ям без жодних заперечень.

Яка ж вона, мабуть, горда й щаслива, що дитина вже народилася! Лінка теж не могла дочекатися. Хоча від самої думки про 24-годинні пологи їй ставало зле. Та, зрештою, стільки жінок народжує і якось живе… Лінка всміхнулася. Ця новина її дуже втішила.

Жахлива Адріанова тітка більше не псувала їй настрою. Ех, якось воно буде. Подумає про це завтра. Або принаймні тоді, коли виспиться.

Єва Барська обернула ключа в замку й увійшла до помешкання. Нині Кая зі школи забирав Адам, а тоді віз його на якісь заняття з карате. Яке щастя. Матиме вільний вечір. Удома було тихо, Халінка, мабуть, досі не повернулася. Хоча… у передпокої стояли її кросівки! Єва раптом розхвилювалася й побігла до доньчиної кімнати. Було тихо, надто тихо! Штовхнула двері, та побачивши сплячу Лінку, відразу відчула полегшення. Так, тепер вона за неї боятиметься! Лише цієї миті Єва це усвідомила. Боятиметься, чи не станеться чогось поганого, з нею або з дитиною. Переживатиме, як вона, Лінка, дасть собі раду, чи не зламається…

Хвилюватиметься через її школу. Та найдужче… Єва подумала про пологи, про немовля, яке мало з’явитися на світі, і відчула раптовий страх. А що, коли щось не вийде? Відганяла похмурі думки, але нічого не могла вдіяти, вони однаково її переслідували. Таку вже мала психіку… Ще тоді, коли Лінка була малою, коли Єва помирилася з матір’ю (бодай якось), коли почала працювати над дисертацією — ще тоді вона була цілком нормальною. Тоді ще життя здавалося таким… стерпним.

Листопад 1999

Коли за нею зачинилися двері, Єва полегшено зітхнула. Вона поспішала на потяг до Варшави! Нині вперше мала взяти участь у семінарі для аспірантів. У повітрі відчувалося наближення зими. Повз проїжджав автомобіль, який оббризкав її грязюкою. Напередодні падав перший сніг, та від нього й сліду не залишилося. Тільки ця розквецяна каша… Єва глянула на свої нові чобітки зі світло-коричневої шкіри, які цими вихідними купив їй Кіт, аби дружина, як він висловився «мала в чому людям показатися». На щастя, досить було витерти їх хусточкою — і бруд зник. Учора вони ходили по крамницях з донею й це, звісно, закінчилося заспокоюванням дитини й прилюдним годуванням у кав’ярні. Боже, як добре було вийти кудись без малої! Єві так рідко випадала така нагода. Ну, та Халанці виповнилося