Молоко з медом - Іоанна Ягелло

— Сиділа в літаку біля якогось мужлана, — бідкалася тітка. — Уяви собі, щойно ми злетіли, як він витягнув круті яйця й заходився наминати! Дві години смерділо яйцями, я думала — збожеволію.

— Ой, так, це жахливо.

Адріан усвідомлював, що його красномовність зараз просто нульова. Було парко, немов заносилось на грозу.

— Жахлива погода! — заявила тітка. — Повітря ніби стоїть!

— Так, — відповів небіж.

І жодного слова про щось важливе.

— Зупинися десь, — зажадала раптом тітка.

Господи, Адріан уже злякався. Навіщо зупинятися? Може… може, тітці погано чи що?

Він слухняно зупинився край дороги.

— Слухай мене уважно.

Небіж озирнувся.

— Мені все відомо, твій батько розповів. Я тобі не дозволю змарнувати свій талант. Батько тебе переконуватиме оженитися з дівчиною, wedding, kids, start a family… Бла-бла-бла. Я дітей не маю й ніколи про це не шкодувала. Я вільна, розумієш? Вільна. Не всі однакові, do you understand? Якщо ти цього не відчуваєш, розумієш, ти мусиш знати, how do you feel, if you feel like it, розумієш? Заплатимо дівчині аліменти, матиме на утримання дитини. Або нехай позбудеться. Щоправда, у вашій країні це заборонено, але… якщо захоче, то гроші знайдуться, нащо вам марнувати собі життя?

Адріан почувався якось дивно. Бо, з одного боку, він саме на це й сподівався. Що тітка його захищатиме. От тільки фраза: «Я дітей не маю й ніколи про це не шкодувала». Щось у ньому ворухнулося. Бо він… Бо ця дитина вже існувала, уже жила. Тітка могла собі говорити, що їй заманеться, але він більше ніколи не буде таким вільним, як вона. Хіба що Лінка погодиться…

— А тепер найважливіше. Коли приїдемо, ти мовчатимеш, do you understand? Я говоритиму із твоїм батьком. Ти сидітимеш мовчки.

Адріан, подумавши, кивнув головою. Тітка мала рацію. Вона все залагодить. Він не помилився.

— Але ж, Дорото, — намагався щось довести батько. — Це нечесно, це схоже на втечу. Хлопець мусить відповідати за свої вчинки, не можна отак собі покинути вагітну дівчину..

— Ой, ой. Ви тут живете, наче в якійсь глухій провінції. Світ змінюється! За своє треба боротися. Хлопець має шанс, а тут він нічого не доб’ється. Заплатимо їй, дамо досить грошей, щоб не хвилювалася. Ще якусь матеріальну допомогу отримає. А він може провідувати дитину… її та дитину. Якщо в них усе серйозно, то вона може скласти випускні й приїхати до нього до Лондона, з дитиною.

Батько похитав головою.

— Він пошкодує за свій учинок.

Тітка відгорнула пасмо з обличчя. Буйне, темне волосся, здавалося, жило власним життям.

— Помиляєшся. Якщо ти примусиш його залишитися, от тоді він шкодуватиме. Do you get it? Ніхто не хоче бути в’язнем свого життя.

Адріан не промовив жодного слова. Не лише тому, що так прохала тітка, а ще й через те, що він зовсім не знав, що сказати. Йому здавалося, що все це відбувається не насправжки, він мовби грав у якомусь фільмі.

— Я хочу з нею поговорити, — звернулася до нього тітка. — Дай мені її номер телефону.

— Вона не відповідає на мої дзвінки, — видушив Адріан.

— На мій відповість. Адже вона не знає мого номера.

Лінка саме вийшла зі школи й неквапом ішла вулицею Фоксаль, намагаючись зосередити думки, аж тут почула телефон. Дивно, номер був незнайомим. Адріанова тітка? Хоче зі мною поговорити? Цікаво, про що…

— Добре, — відповіла вона. — Я? Я на вулиці Фоксаль. Тут є «Green Coffee». Гаразд, я почекаю.

За хвилину вона вже сиділа в кав’ярні й дивилася на годинника. Тітка мала прийти за десять хвилин.

Лінка захоплено глянула на жінку, яка саме ввійшла досередини. Біла обтисла сукенка, шпильки, чудове волосся. Макіяж. І є ж жінки, які вміють про себе подбати, хоча тітка була вже не дуже й молода. Лінка всміхнулася, намагаючись якось наблизитися до неї, та це виявилося нелегко.

— Питимеш щось? — спитала жінка, наче перед Лінкою не стояла кава. Дівчина знала, що одну каву на день може собі дозволити.

— У мене вже є. Дякую.

Тоді жінка озирнулася в пошуках офіціанта.

— Тут самообслуговування, — пояснила Лінка, і тоді тітка махнула рукою.

— Whatever, — сказала вона й утупилася поглядом у Лінку.

— Про що ви хотіли зі мною поговорити? — спитала Лінка, силкуючись байдуже усміхатися.

— Послухай. Carefully. Ти така молода, нащо тобі дитина? — жінка нахилилася до неї й шепотіла просто у вухо. Лінці здавалося, наче в нього ковзнула змія. — Усе можна залагодити. Я це зроблю, заплачу. Адріан занадто молодий, а ти ще молодша, ти не впораєшся.

Лінка злякалася, що от-от зімліє. Яка ж вона огидна, огидна жінка! Але опанувала себе.

— А тепер ви мене вислухайте. Я… я не віруюча, нічого такого. Я вважаю, що кожен має право вибору. Я вже вибрала. І народжу цю дитину. Щось вам покажу, — наважилася раптом. — Насправді я мала б це показати Адріанові, але такої можливості в мене не було.

Знімок УЗД вона постійно тримала в гаманці. Простягнула Адріановій тітці. Тепер Лінка почувалася впевнено, ніяковість, страх де й поділися.

— Голівка, живіт, ніжки. Це не скупчення клітин, не ектоплазма чи щось таке. Це маленька людина. Я майже на сімнадцятому тижні. Дитина має кільканадцять сантиметрів, — Лінка витягла з рюкзака зошит, полічила клітинки й намалювала істоту з великою головою.

— Ось так вона приблизно виглядає. Я жодного разу не подумала про те, щоб її позбутися. Але ви ж розумієте, що тепер однаково було б запізно? Адже це вже людина.

Адріанова тітка виглядала якось дивно. Від самовпевненості не зосталося й сліду. Вона що, ніколи знімку УЗД не бачила? Схоже було, що вона от-от зімліє або заплаче. Але, як раніше Лінка, жінка опанувала себе.

— Я розумію, — відповіла. — Це твоє рішення. Але тобі відомо, що Адріан не хоче дитини, правда?

— Так, відомо.

— Він ще дітвак. Ти не можеш його примусити. Не можеш примусити марнувати своє життя через дитину.

— Звісно, що не можу, — відповіла Лінка й проковтнула слину, яка видалася їй гіркою, мов полин.

— А я простежу, щоб ти отримувала гроші. Ти маєш на них право.

— Не йдеться про гроші!

— Don’t be silly. Не будь дурною. Гроші — це важливо. Ти ж не працюєш, не думаю, щоб твої батьки за все платили.

— Може й так. Але це не найважливіше.

— А що найважливіше? — запитала Адріанова тітка.

Лінка хотіла було відповісти, що найважливіше — це кохання. Довіра, підтримка, упевненість, що ця людина просто буде поруч. Але навіщо, навіщо їй це говорити?

— Байдуже, — сказала вона.

— Замолоду, — мовила тітка, немовби читаючи