Приворотне зілля - Брати Капранови

Хмари вже не сунули - вони летіли нічним небом, повні води, немов боячись не донести дорогоцінну ношу. Вітер шмагав їх і рвав у клоччя. Грім бабахкав, немов заведений, аж очерет пригинався. І от в одну мить, коли все принишкло у передчутті нового удару, з неба щільною стіною линув дощ - стрімкий, теплий літній дощ, він затьохкав по широкому люстру ставка, застукав у гарячу землю. Неначе вмить відкрили заслінку, і розверзлися хлябі небесні. А дівчата… Та де ж вони? Щойно були тут. Знову прогледіли - обидві зникли разом зі своїми мітлами, наче й не було. Тільки порожній до обрію степ підставляв свої широкі груди зливі, тільки гай шарудів вітами й очерет пригинався. Наче примарилося все стомленому за день оку.

І хоч синоптики щось брехали по радіо про антициклон, вночі пішов дощ, та не просто дощ - справжня злива. Невеличкий районний центр і села навкруги нього в один момент стали мокрими-мокрісінькими, вода потекла запилюженими вулицями, змиваючи з них літню спеку, косі струмені в одну мить розчесали та уклали, немов у перукарському салоні, кучері садочків та гаїв, а дерева вдячно закивали, заплескали вітами. Дощ помив до блиску навіть старі пошкрябані вікна поїзда, що всю ніч летів мокрими рейками і тільки на ранок зупинився перепочити на самотній станції.

Проте несподівано почавшись, злива так само несподівано припинилася, і, наче зустрічаючи гостей, з безхмарного неба знову засяяло липневе сонце, немилосердно випаровуючи калюжі та лишаючи в повітрі лише спогад про нічну грозу.

З дверей охайного будиночка на тихій вулиці вийшли знайомі нам з потягу колеги. Вдягнені вони були важкувато, як на цей теплий липневий ранок. Петро мав на собі світлу спортивну куртку, з-під якої визирав комір строкатої сорочки, та джинси. Микола Пилипович, нижчий на зріст, носив добру сіру пару, певно, закордонну. Картину доповнювали чорний чуб і сумка через плече в лейтенанта, а також майорська сивина, що визирала з-під капелюха, та «дипломат» у майорській-таки короткій руці.

Петро озирнувся на будинок, який вони щойно полишили. Високі дерева обступали його з усіх боків, утворюючи глибоку затишну тінь. Тільки на вивісці біля сходів блищали сонячні промені, так що звідси, з вулиці, не можна було прочитати її зміст.

- Добре устроїлись колеги.

- Переводись сюди, теж добре устроїшся, - слушно зауважив Микола Пилипович, і Петро зареготав.

Місто насолоджувалось липневим днем, а втім, що нам до міста, коли наші знайомі явно затримуватися у ньому не збиралися. Вузькими зеленими вулицями дісталися вони автовокзалу, купили квитки і всілися на задньому сидінні білого з брудно-червоними смугами «ЛАЗу».

Всупереч елегійній погоді, сіра від пилу шкіряна обивка зустріла колег пекельним жаром - чи то від сонечка, що примудрялось-таки пробитися крізь щільно вкриті засохлим брудом вікна, чи то від двигуна, що торохкотів під самими ногами. Відчувши, що місце вибрано не зовсім вдале, Петро спробував роздивитися вільні крісла десь посередині, але люди в напівзаповненому салоні сиділи так хитро, що двох порожніх місць поряд просто не було.

- Та плюнь ти, - Микола Пилипович торкнувся ліктя свого молодого товариша. - Тут наче недалеко.

Шофер меланхолійно палив на вулиці біля дверцят. Людей потрошку більшало. Майже всі вони були знайомі між собою - віталися, неспіхом розмовляли. За розкладом давно вже треба було їхати, але жоден із пасажирів не виявляв неспокою. Двоє колег на задньому сидінні лише здивовано перезиралися. Якщо вони так виїздять, цікаво, коли до місця дістануться?

Нарешті водій викинув цигарку і поліз до кабіни. Двигун заревів, закашляв давлячись.

- Жінку підождіть!

Товстелезна баба, відхекуючись, пхала в задні двері товстелезні ж таки клумаки.

- Всі уже?

- Ой, ще хвилинку!

- Поїхали!

Двері гучно зачинилися, двоє на задньому сидінні зітхнули з полегкістю, і смугастий «ЛАЗ» рушив вулицями, розганяючи полуденну тишу.

Мабуть, не треба описувати всі незручності подорожі на задньому сидінні розпеченого липневим сонцем автобуса, коли більш-менш пристойний асфальт скінчився одразу за межами міста і дорога потонула у сірій куряві. Професійно витривалі добродії, яких безжально кидало вгору-вниз, здивовано поглядали на діда, що, вмостившись поруч, спав, неначе дитина, не прокидаючись, навіть коли підлітав над кріслом під самісінький дах. Останні спогади про нічний дощ розвіялися вже на п’ятому кілометрі. Сморід пального, перемішаний з пилом, ліз у легені та шлунок, і якби не високі фізичні кондиції колег у цивільному, довелося б робити позачергову зупинку десь посеред шляху.

Тому, коли «ЛАЗ», врешті-решт, викинув їх біля кам’яної будівлі з великим написом «ЗЕЛЕНЕ» на даху, обидва відчули неабияке полегшення. Заховавшись під стіною від хмари смороду, що на прощання послав автобус, вони з цікавістю роззирнулися навкруги.

Кам’яна зупинка стояла просто серед степу, і жодних ознак життя поруч не було. Від шляху праворуч відходила вузенька стежка, що ген далі губилася у невеликому гайку. Світило сонечко, і приємний зелений колір дерев на обрії приваблював значно більше, ніж припорошена дорожнім пилом брудна напівсуха гичка по той бік дороги. Мандрівники, не змовляючись, зразу попрямували до гаю. Вони не вагалися чи то через те, що й так добре знали, куди йти, чи тому, що не мали в кого питати, бо стояли на зупинці самі.

Треба зауважити, до речі, що, незважаючи на літню спеку, обидва подорожні були ретельно застібнуті на всі гудзики. Хоч навряд чи це могло бути приємним, особливо після задушливого автобуса.

- Слухайте, як вони тут їздять? - Петро невдоволено струсив припорошеним чубом.

Микола Пилипович знизав плечима й зауважив:

- Давай бистрень… швиденько до того лісу. Там тіньок.

- Це гай, - виправив Петро.

- Тим більше.

Кілька хвилин ішли мовчки. Потім молодший видихнув гучно:

- Ви понюхайте, яке повітря! Як пахне!

Микола Пилипович переклав «дипломата» з руки в руку і кивнув. Важко сказати, чи справді йому сподобався степовий дух, чи то він просто підтримував розмову. А Петро вів далі:

- Пам’ятаю, як малими були, на велосипеди - і по кукурузу. Отак по степу. Тільки то вже в августі. А потім варимо її з маслом.

Микола Пилипович щось зосереджено помурмотів під ніс, загинаючи пальці, і видихнув:

- У серпні.

- Що? - не зрозумів Петро.

- Не в августі, а в серпні.

Петро присвиснув:

- Ого! А зараз…

- Липень, - переможно оголосив Микола Пилипович. - А був червень. Слухай, Петро, я маю предложеніє, то єсть пропозицію. Давай трохи поміняєм легенду. Хай ти будеш научний робітник, а я вже так якось.

- Як це, так?

- Ну,