Приворотне зілля - Брати Капранови

Петро знизав плечима. Що ж це, на таке його щире слово та така реакція. Невже в Україні вже рідної мови не розуміють?

- Студентки, - почувся ззаду рипучий голос. - Вчені поставали.

Петро обернувся. З дверей поруч визирав дідуган, сухенький, підтоптаний, з невеличким жовто-блакитним прапорцем на грудях. Мимоволі Петро якось внутрішньо підібрався. До націоналістів він звик ставитися з професійним інтересом.

- Одцурались того слова, що мати співала, як малих їх повивала, з малими розмовляла, - рипів далі дідуган. - Пам’ятаєте, як казав Кобзар?

Петро не зразу зметикував, про якого кобзаря йдеться, але про всяк випадок кивнув.

- Перепрошую пана, а звідки ви будете?

- З Києва, - якось непевно махнув рукою Петро. Йому одразу стало ніяково за свою недосконалу мову перед освіченим дідом. Хіба що не знітився, як ті дівчата.

- Так-так, - покивав головою дід. - У Києві зараз рідко почуєш рідне слово. А знаєте, юначе, я пам’ятаю ще ту українізацію. Я тоді був у Харкові, і, уявіть собі, лекції нам деякий час читав сам Підмогильний!

Петро відчув, що розмова заходить на хливку стежку. В училищі колись завкафедрою був полковник Підмогильний, теж лекції читав, невеличкий такий, чорнявий, але навряд чи саме його мав на увазі національносвідомий дід. Щоб застрахуватися від можливих несподіванок, хлопець удався до старого, проте вірного прийому - прицокнув язиком, немовби від великого захвату, а сам тим часом взявся за ручку купе, готуючись до відступу.

- Які люди були, які люди! - продовжував рипіти дід. - А я ж їх усіх бачив отак, як зараз вас. І Майка Йогансена. Ви ж знаєте Майка Йогансена?

Петро впевнено посміхнувся, - мовляв, аякже! - а сам потрошку прочинив двері.

- Я тоді ще малий був, а батько працював у видавництві, от і мене брав із собою. А які очі в них були! Які обличчя! Коляда приїздив, Юрій Клен…

Тут уже Петрові пощастило - коридором хтось ішов, а тому, немовби ввічливо пропускаючи людину, хлопець заховався до купе. Ну його до біса, такого діда. Явний недобиток. І як його пропустили старші товариші?

- Простувати! - зустрів з порога Микола Пилипович.

- Га? - не зрозумів Петро.

- Простувати.

- Було. - Петро всівся на полицю.

- Не було. То прошкувати було.

- А… Просуватись. А хто такий Йогансен?

- Нєм… німець який-то. Сунути.

- То-то ж воно, що німець… Линути.

- Де ти їх береш?

- Та дід тут…

- Який дід? Слова де береш?

- Слова?.. А! Так у мене по українській в школі п’ять було.

- Чкурнути!

- Тупати!

Задушливий вечір огортав простирадлом степ - сонце вже заховалося за обрієм, поступаючись місцем щербатому з лівого боку білому місяцю. Гайок на пагорбі похмуро коливав кошлатими вітами, а трава під ногами стояла тиха-тиха, наче нежива. Ставок куцьорбився в очереті, а небо вгорі, темне серпневе небо, наче кришка на казанку, що не дає видихатися наваристому борщу… І раптом - чи почулося, чи справді - свиснуло щось пронизливо, так що сколихнулися брунатні голови очерету, реготнуло коротко і так само раптово затихло. Чебрець зашепотівся, обговорюючи. Що це було? - А ви не чули? - Наче все як слід. Задуха. Гай. Став. Степ.

Ой, а звідки це?

У степу з’явилися дві постаті. Здається, жінки. Оце так! Де ж вони взялися? Чи вийшли з гаю, чи випірнули зі ставу? Ніхто не помітив. Прогледіли. Що ж, подивимося ближче. Так, це жінки, молоді. В руках у обох… мітли, чи що. Мітли. От вони їх поклали, от… Боже, та вони ж зовсім голі!.. Тобто невдягнуті зовсім. Обидві. Ого! Одна, білява, наче трохи вища, а друга молодесенька, зовсім дівча. Тіло ще не закруглилося, маленькі тендітні перса так задерикувато стирчать. Та й перша не стара, років двадцять щонайбільше - дівчата в нас зріють рано. Тіло налите - плечі, стегна… ой, не вводьте в гріх. Хто ж це? Може, дачники з міста приїхали, зовсім оскаженіли, голі ходять? Ні, щось не те. А дівчата гарні. Парубки десь за такими впадають! А скоріше не десь, скоріше тут, поруч.

Дівчата полишили свої мітли, заоглядалися навкруги і, нічого не побачивши, окрім вечірнього степу, звели очі до неба. І Місяць відповів їм своїм світлом, заграв на засмаглій шкірі, пестячи її ніжно, пробираючись у найпотаємніші куточки. Якийсь час дівчата стояли нерухомо, та раптом білявка крикнула щось, стрибнула вперед, перекинувшись через голову, і покотилася по землі, широко загрібаючи руками. Не встиг ще одлунати її голос, як молодша стрибнула слідом просто на землю і покотилася навздогін, неначе змагаючись у спритності та у гучності вигуку. Трава зашмагала тендітні тіла, обіймаючи їх паростками, тицяючи цікаві голівки квітів між пальці, під пахви, у найменші складочки шкіри.

- Ге-ге-ге-ге-ге-е-ей!

Та що там намагатися передати цей вигук - дарма праця. Дівчата котилися одна за одною схилом до берега ставка, потім праворуч і знову степом. Через голови перекидалися, та все з вискотом, з вереском. Обіймали землю довгими гарними руками і знову котилися, не можучи спинитись. Очерет здивовано кивав, ставок зітхав, і тільки Місяць мовчки дивився, за свій довгий вік набачившись, мабуть, і не такого. Дівчата припадали грудьми до землі, і вона відчувала їхню теплу повноту, ноги спліталися з лободою і відштовхували її, віддаючись материнці, а пирій притискався до ніжних спин, уступав круглим стегнам, лягав долу й одразу ж зводився на рівні, жадаючи дівочого тіла.

- Ге-ге-ге-ге-ге-е-е-ей!

Але диво - що довше котилися дівчата по землі, то похмурішим ставало небо, бурмосилося хмарками, а потім хмарами. От і Місяця вже не видно.

- Ге-ге-ге-е-е-ей! І раптом, наче відповідаючи цьому вигуку, на обрії загриміло. Вітер зірвався і заколисав степові трави.

- Ге-гей!

З півночі надходила гроза. Чорні важкі хмари насувалися стіною, клубочачись та налазячи одна на одну, наче побоюючись, що не встигнуть. Прошерхотіла блискавка, і слідом за нею ще раз загриміло, низько та розкотисто. Запахло дощем. А що ж дівчата? От вони підвелися, голі та бездоганні на тлі бурхливої ночі, от ще раз верескнули і, зірвавшись з місця, з розгону шубовснули у теплу ставкову воду. Здійнялися бризки, і вода прийняла гарячі тіла, змиваючи з них пил, піт та травинки, що не змогли втриматися на місці, захоплені стрімким рухом.

Чергою вдарив грім. Дівчата випірнули з води і стали поволі виходити на берег. Струмочки та річечки стікали їх ніжною шкірою з плечей на перса і, зриваючись звідти на засмаглі животи, блукали у ніжному волоссячку