Позивний Бандерас - Артемiй Кiрсанов

– Не може бути! Покажи! – наполягав Говерла.

– Але тоді ти програв! – попередив Мореман.

– Або ти, бо дуриш мене! Показуй!

Мореман відкрив свого аркуша.

– А що це за додаткова смужка? – обурився Говерла.

– Ти що – мови не знаєш? – знущався Мореман.– Це Г, а це – тверда «Ґ»!

– Я так і знав, що дуриш! – образився Говерла.

– Це, Говерло, називається військовою хитрістю українського флоту!

– Тобто, як?

– А так, що флот у нас є, але ніхто не знає де! – пояснив Мореман.– Учись, Говерло, і залишайся непереможним!

Від реготу Моремана обличчя Бандераса скривилося.

«Здається, командир незадоволений групою,– одразу збагнув я.– Але грати у мовчанку та приховувати злість – не на користь спільній справі».

– Давно не були вдома, командире? – наважився запитати я.

– Дев’ятнадцять років,– стримано відповів Бандерас.

Я відразу зрозумів, що важкі думки командира були саме про повернення в рідне село. Дев’ятнадцять років – це не жарт. Щось у нього тут сталося. Але з виразу обличчя Бандераса я помітив, що розпитувати не варто. Тож перейшов одразу до справи.

– У нас, у розвідників є таке правило, якщо когось щось хвилює, то це треба неодмінно обговорити…– почав я здалеку.

– І що ж тебе хвилює, Індіанцю? – нарешті глянув на мене Бандерас.

– Я бачу, наше товариство вам не дуже подобається. Можна запитати, чому?

Мореман і Говерла аж затихли, прислухаючись до нашої розмови.

– Мені взагалі мало хто подобається, сержанте! – по паузі промовив Бандерас.– Для мене головне – виконати наказ: виявити і знешкодити диверсанта. Якщо цей Ходок існує, то я збираюся його впіймати.

– Кажете так, наче самі будете його ловити,– завважив я.– Ми ж тут, щоб вам допомогти. Чи не так?

– Ваша допомога знадобиться тільки при затриманні,– твердо промовив Бандерас.– У всьому іншому будете діяти як звичайні сапери.

– Тобто ви нам не довіряєте? – не стримавшись озвався Говерла.– Не варто нас зневажати! Може, ми диверсанта знешкодимо раніше за вас! – зазначив він.

– Будь-якому диверсанту за кілометр видно, що ви розвідники, а не сапери,– спокійно відповів Бандерас.– Не треба ні за ким стежити без наказу. Бо тільки заважатимете мені.

– То що ж ви пропонуєте нам робити? – поцікавивсь я.

– По-перше, виконувати мої накази. По-друге, триматися розкуто і невимушено.

– По-третє, не лізти поперед батька в пекло,– весело додав Мореман.– Я правильно зрозумів?

– Саме так,– дещо лагідніше відказав Бандерас.

Я глянув на годинник, який показував три п’ятірки. Мені подобалося, коли годинник показував однакові цифри, окрім чотирьох поспіль одиниць. «Якщо змогли домовитись – усе буде гаразд»,– заспокоював я сам себе. Узагалі нумерологія була моїм справжнім захопленням. Ще давньогрецький філософ і математик Піфагор стверджував, що Всесвіт ґрунтується на числах. Тож я мав улюблені цифри, що віщували вдачу, і ті, які попереджали про небезпеку або пророкували біду.

Ми саме проїжджали згорілий почорнілий мікроавтобус, що лежав на узбіччі. Я навмисно трохи збавив швидкість, щоб краще роздивитися.

– Дивись, Моремане, ось вона, та маршрутка, яку по телеку показували! – випередивши мене, вигукнув Говерла.

– Де? – посунувся до вікна Мореман.

Одразу за маршруткою стояв дороговказ: «с. Веселе». Він був ущент покраяний кулями й осколками мін. Бандерас ураз спохмурнів, мов чорна хмара. Зрозуміло, у маршрутці загинули його односельці.

– Веселе село! – недоречно зіронізував Мореман.

– Досить жартів! – несподівано різко обірвав його Бандерас.

– Плюс,– озвався Мореман, розуміючи, що передав куті меду.

Рядовий Сергій Коржук – позивний «Говерла»

Ми під’їхали до блокпоста на роздоріжжі. За ним наше місце призначення – табір батальйону Збройних сил України. Над блокпостом майорів синьо-жовтий прапор. Я радів, що повернувся на передову. Не можу сидіти вдома, коли ворог топче мою землю, а особливо, якщо він прикидається українським військовим. Клятий диверсант! Як його шукати серед своїх і гадки не маю! Аналізувати, копирсатись у брудній білизні – це не моє. Хай про це подбають інші. Дивитися в очі побратимам і підозрювати – це не для мене! А от затримати російського диверсанта – готовий хоч зараз! Тільки вкажіть на нього. Наказ треба виконати – знайти цього покидька та знешкодити.

Завжди знав, що з москалями війна неминуча. Вони ніколи не ви5знають незалежності України. Їхня імперська, загарбницька душа не може навіть припустити, що ми вирвемося з чіпких пазурів двоголового чудовиська. Десять років я ретельно готувався до справжньої війни у карпатських патріотичних таборах. Удень навчалися стріляти, боротися, тактичної підготовки та виживанню в лісі. А ввечері ми збиралися з хлопцями й дівчатами біля вогнища, смажили печериці, пекли картоплю та фантазували, як будемо перетинати лінію фронту, захоплювати у полон москальських генералів. Згодом настав час іти до армії, де, завдяки відмінній фізичній і тактичній підготовці, я потрапив до військової розвідки.

– Здоров’я у тебе, як у лося,– хвалив мене наш інструктор.– На Говерлу можеш вибігти, маючи по дівчині на кожному плечі.

От і прозвали мене побратими – Говерлою. Потім були Майдан, Крим і поява зелених чоловічків на Луганщині та Донеччині. Настав час воювати. Нарешті помщуся москалям за всю наругу, що чинили вони над Україною. За Голодомор, розстріли, виселення, табори. Але не так сталося, як гадалося. Попри беззаперечність доказів присутності російських військових, війну Росії так і не оголосили. Оголосили АТО! Що таке АТО я зрозумів на власній шкурі влітку. Коли ми звільнили Слов’янськ і майже викинули рашистську сепаратистську погань із нашої території, нас раптом зупинили. Потім надійшов наказ відійти за лінію розмежування та не відкривати вогню по ворогу, який спокійно підступив зі всією технікою до Донецька. Ворог, якого ніхто не чіпає, спокійно укріплює позиції та відновлює сили. От така війна, малята!

І от знову незрозуміле перемир’я і перемовини. Про що в біса ми з ними домовляємося? Хоч убийте, не розумію я цих дипломатій. Коли червоно-чорний замайорить над Кремлем, тоді можна домовлятися.

Сержант внутрішніх військ на блокпосту ретельно перевіряв наші документи.

– Перший,– передав вартовий по рації.– Тут «бобри»2 прибули.

– Плюс,– відповіла рація.– Хай прямують до Баті!

– Ласкаво просимо! – промовив вартовий та повернув документи Індіанцю.– Вам до штабу.

Вевешник махнув рукою, наказуючи підняти важкий шлагбаум, і ми поїхали далі крізь загородження з мішків із піском, автомобільних шин і бетонних блоків розписаних патріотичними написами, які тішили око: «ПТН ПНХ», «Борітеся – поборете!», «Героям Слава!», «Смерть ворогам!».

«Таблетка» дерлася вгору. Обабіч дороги стояли дороговкази із застереженнями що схили заміновано. З вершини відкрився краєвид на всю