Позивний Бандерас - Артемiй Кiрсанов

– Чудово. Ми маємо саме для вас завдання, як для колишнього слідчого СБУ.

– Вибачте, але зараз я просто сапер. До СБУ повертатися не збираюся. А надто тепер, під час АТО.

– Можна запитати чому?

– Не хочу працювати з людьми, яким не довіряю.

Привітна усмішка миттєво зникла з обличчя генерал-майора. Я відчув на собі його важкий погляд.

– Дякую за відвертість. Справді, зараз мало кому можна довіряти. Але я спробую все ж вас зацікавити.

Яременко підвівся з крісла, дістав із шухляди синю теку з гербом України, витягнув із неї якийсь документ і поклав на стіл переді мною.

– Читайте!

Я заглибився в документ. Це був перелік загиблих у терористичному акті – знищенні громадської маршрутки, що прямувала з мого рідного села Веселе до райцентру. Список складався з дванадцяти дорослих людей та однієї дитини. Серце захололо. Я швидко читав прізвища згадуючи односельців: Тимошенко Мар’яна Вікторівна, 65 років – колишня вчителька, Тимошенко Георгій Костянтинович, 70 років – її чоловік, автослюсар, до якого зверталося все село, Кравцова Катерина Степанівна, 58 років – моя сусідка, тітка найкращого друга Льохи… Майже кожен пункт списку оживляв у пам’яті людей із далекого минулого, яких я вже більше ніколи не побачу. На щастя, я не завважив у списку ані Льохи Кравцова, ані своєї колишньої дівчини – Яни Самохіної. Цікаво, де вони зараз? Залишились у селі чи поїхали?

– Коли це сталося? – запитав я, прочитавши документ.

– Тиждень тому. Дивно, що ви не в курсі! Справа дуже резонансна. Постійно обговорювалася на телебаченні.

– Я не дивлюся телевізор.

– Російські засоби масової інформації намагаються видати цей теракт як помсту «українських фашистів» російськомовному населенню Донбасу. Світова спільнота висловила співчуття та занепокоєння можливим зривом Мінських угод. Спеціальне розслідування ОБСЄ не дало жодних результатів.

– Мене це чомусь не дивує. Але поки що не розумію, до чого тут я.

– Це ще не все! – промовив Яременко й дістав із теки ще один файл, у якому лежав аркуш у клітинку, вирваний зі шкільного зошита.

– Цього анонімного листа два дні тому знайшов комбат нашого батальйону біля Веселого. Хтось устромив його у шпарину штабного намету.

Я взяв файл і прочитав: «Задержите диверсанта Ходока! Эта тварь сидит на вашем блокпосту. Это он навел на маршрутку. Жертв может быть больше. Остановите Ходока!».

Я склав лист і знову почав прокручувати інформацію в голові. Якщо диверсант дійсно «сидить» в українському батальйоні біля Веселого, то, швидше за все, він є нашим солдатом чи офіцером Збройних сил України.

– Щось відомо про цього Ходока? – запитав я.

– Нічого. Його позивний ніколи не фігурував у радіоперехопленнях. Але й це ще не все…

Генерал-майор знову зазирнув до теки, дістав із неї особову справу й передав мені. Я відкрив її та побачив фотографію інтелігентного чоловіка років сорока п’яти у чорному цивільному костюмі. Тонкі губи чоловіка посміхалися неприємною саркастичною посмішкою.

– Це полковник запасу ГРУ РФ – Константинов Георгій Якович,– прокоментував Яременко.– Позивний – «Манекен». Ми отримали радіоперехоплення про те, що бойовики дуже чекають на нього саме у цьому регіоні.

– Забагато уваги для маленького села,– зауважив я.

– Отож,– погодився Яременко.– Можливо, Ходок і Манекен – ланки одного ланцюга.

– Скільки бійців у батальйоні?

– Батальйон нараховує більше двох сотень бійців особового складу, серед яких рота добровольців-нацгвардійців, рота десантників та підрозділ вевешників, що здійснює контрольно-пропускний режим на стратегічно важливому перехресті.

– Знайти у такому Вавилоні диверсанта важче ніж голку в копиці сіна,– розмірковував я вголос.– Відомо, хто передав записку до штабу батальйону?

– На жаль, ні.

– Чи можна довіряти цій інформації? Чи це чергова провокація російських спецслужб для дестабілізації атмосфери в батальйоні?

– Цю головоломку вам і доведеться розв’язати,– промовив Яременко, наче я вже погодився взятися за справу.

– Чому саме мені? – вагався я.

– Ви ідеальна кандидатура! Маєте досвід слідчого, знаєте місцевість біля Веселого, у разі потреби зможете налагодити контакт із місцевим населенням.

– Але я повторюю, що не збираюся повертатися до СБУ.

– Цього і не потрібно,– заспокоїв Яременко.– Залишайтеся сапером. Це навіть краще для конспірації, на випадок, якщо в батальйоні справді діє диверсант. Для допомоги отримаєте загін із досвідчених військових розвідників зі спеціальною підготовкою. Теж під виглядом бійців інженерно-саперних військ.

– Розвідники і контррозвідники – зовсім різні професії.

– От і обкатаєте хлопців. Зараз нам конче бракує кваліфікованих кадрів.

– Я ніколи не працював у таких умовах…

– У мене немає часу на умовляння,– одразу урвав мене Яременко.– Погоджуєтеся чи ні?

Яременко свердлив мене поглядом. Мені було важко прийняти це рішення, але і відмовитись я не міг. Хоч і ненавидів рідне село, але був шанс урятувати близьких мені людей від повторної диверсії.

– Коли вирушати? – запитав я.

– Час на збори до вісімнадцяти нуль-нуль! – задоволено відповів Яременко.– Вам потрібно мати позивний, за яким будете виходити на зв’язок.

– Бандерас,– майже без роздумів відповів я.

– Це щось націоналістичне?

– Ні. Антоніо Бандерас – голлівудський актор,– пояснив я.– Так мене колись дівчина прозвала за запальну вдачу… Ще у Веселому… В іншому житті.

– Бандерас так Бандерас,– підсумував генерал-майор.– Приєднаєтеся до своєї групи в Острі. Документи та спорядження отримаєте на місці. Виконуйте!

Я підвівся і попрямував до дверей.

– І ще одне,– зупинив мене Яременко.– Ходок потрібен нам живим. Так що контролюйте свою запальну вдачу, Бандерасе.

– Плюс1,– спокійно відповів я та вийшов із кабінету.

Сержант Андрій Башков – позивний «Індіанець»

Я кермував із четвертої години ночі, тому трохи стомився. Перед тим машину вів сам Бандерас, який наказав усім відпочивати. Зараз капітан сам уже трохи відпочив і сидів поруч, задумливо вдивляючись у краєвиди. Судячи з напруженого обличчя Бандераса та закритої пози, думки у нього були дуже важкі. Цікаво, про що він думає? І що він узагалі за людина? Поживемо – побачимо!

До АТО я працював звичайним барменом у київському рок-пабі. Там я навчився безпомилково читати по обличчях відвідувачів їхні невдоволення та бажання. Вивчати людей, більше слухати, ніж говорити – завжди було моєю усталеною нормою поведінки. Саме тому друзі і прозвали мене мовчазним та уважним Індіанцем. А ще тому, що я нерідко полюбляю палити люльку з веселою «травичкою». Так прізвисько Індіанець до мене і пристало, а вже в АТО стало моїм позивним.

Позаду реготали Мореман і Говерла, які проспали всю ніч, а щойно попрокидалися, одразу почали грати у «морський бій».

– Д-7! – із азартом угадував Говерла.

– Мимо! – радів Мореман.– Б-1!

– Потопив,– сумно констатував Говерла.– Г-5!

– Знову