Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

І на мою радість, мовчання, що затяглося, вилетіло через відчинене вікно.

Вікі могла вести бесіди на будь-які теми, а також залучити до розмови практично будь-кого. І під «практично будь-кого» я ​​мала на увазі близьких або добре знайомих людей. З нами вона була досить жвавою та веселою, а ось з іншими ніяковіла, часто покриваючись рум'янцем. Скільки ми товаришували, стільки я й дивувалася цьому. Вікі поєднувала в собі привабливість і сором'язливість, що завжди здавалося мені чарівним, а ось для Джессіки було предметом нескінченних жартів.

— Говорять, що там симпатичні хлопці, — посміхнулася я, — а ми з тобою холостячки. Дивись, і виберемо собі по рок-зірці. — Просунувшись між сидіннями, я чмокнула подругу в щоку і додала: — А взагалі, їх там четверо, тож можемо взяти по два.

Жарт був більше в стилі Джессіки, але навіть я не змогла втриматися, бажаючи побачити милий рум'янець на щоках щасливої ​​іменинниці.

Моллі кинула на Джессіку швидкий погляд через плече, і вони засміялися.

— Свята корова, а ми чим гірші? Між іншим, сьогодні всі без хлопців, тож доведеться поділитися. — Джесс скорчила найхтивішу посмішку і, грайливо гарчачи, штовхнула Моллі в плече. — І взагалі, іменинниця може хоч усіх забрати, якщо впорається, звісно.

— В якому сенсі? — зніяковівши, спитала Вікі, ще більше червоніючи.

Помітивши це, Моллі засміялася голосніше, а Джессіка вирішила піти далі. Вона нахилилася вперед між сидіннями і, практично торкаючись вуха Вікі, солодко промуркотіла:

— Всемогутній Один, та ти в нас, виявляється, ще та розпусниця.

— Джессі! — вигукнула Вікі.

Напевно, у неї навіть вуха були червоними, не тільки обличчя. Збоку виглядало так смішно, що я ледве стримувала сміх, накривши рота долонею.

— Ой, та розслабся, — відкинувшись на спинку, Джессіка підняла руки в знак вибачення. — Я ж мала на увазі, що ти можеш вибрати будь-кого, а ми задовольнятимемося рештою. Або будь-яких...

І тут я не витримала, пирснувши зі сміху.

— Ти диви, наш азіатський фенікс повстав із попелу. А ще годину тому вмирала на кухні.

Джессіка прищурилася й почала принюхуватися, але надто вже театрально. Схилившись ближче до мене, вона сказала:

— З боку Еріки пахне расизмом, чуєте?

Розсміявшись зі свого ж жарту, як завжди й бувало, Джесс злегка штовхнула мене в плече і показала язика.

«Дуже по-дорослому», — подумала я, але не втрималася від такого ж жесту у відповідь.

У випадку з Джессікою, згадка її коренів швидше була, як комплімент, ніж образа або куди гірше расизм. Її екзотичній зовнішності могла позаздрити будь-яка дівчина. Втім, так і було ще із середньої школи.

Батько Джессіки — біженець із Киргизької республіки, мати ж на одну половину італійка, а на другу — американка. Здавалося б, що ці гени несумісні, але на світ з'явилася дуже приваблива дівчина. Гаряча брюнетка з мигдалевидними карими очима, густо обрамленими такими ж чорними віями — усе це Джессіка отримала від батька. А ось гени матері відмінно попрацювали над вадами національності глави сімейства: Джесс дісталося слухняне волосся, пухкі губи й тонкий кирпатий ніс. Але як дівчина з італійським корінням, вона все ж таки відрізнялася емоційністю та запальністю. Сама ж я не думала, що тут якось замішані гени, але Джессіка вважала інакше. Вона заводилася так само швидко, як спалахує сірник, а зовсім маленька проблема могла вивести її з рівноваги.

— Свята корова, куди ти преш! — вигукнула Джессіка у вікно, намагаючись привернути увагу водія, який нас підрізав.

І це були не всі кумедні висловлювання у її арсеналі. Не сперечаюся, іноді подібне трохи дратувало, але найчастіше просто веселило. Так було і в той момент — салон машини наповнив сміх найближчих мені людей.

***

Заробляючи досить непогано, ми все ще знімали студію на другому поверсі театру El Portal, яка, м'яко кажучи, була в жалюгідному стані. Власне, як і вся будівля. У далекі сімдесяті El Portal був одним із наймодніших театрів Лос-Анджелеса, куди часто навідувалися зірки, щоб не пропустити чергову прем'єру. На той час гостей зустрічала яскрава вивіска, червона доріжка та плакати з автографами зірок, які колись тут грали. Це було останнє десятиліття піку популярності театральних вистав.

З часом, колись відоме місце тусування театральної еліти втратило колишню славу та перетворилося на будівлю, де можна дешево зняти танцювальну студію, орендувати костюми або, навіть, сцену, якщо комусь це знадобиться. А на першому поверсі вже давно красувалися вивіски магазину оптики та дитячої театральної школи. Працюючи офіціантками на квартал вище бульваром Ланкершим, і перебуваючи у пошуку дешевої танцювальної студії, ми якраз і опинилися серед тих небагатьох, хто ще хоч якось підживлює цю будівлю готівкою.

Приміщення, що ми орендували, було приблизно сто вісімдесят квадратних ярдів і не мало абсолютно нічого, крім паркетної підлоги та однієї дзеркальної стіни з поручнями. Зараз іноді задумуєшся про те, що було б непогано мати роздягальню. Але три роки тому, коли ми вперше підписали договір оренди цієї маленької студії, нашому щастю не було меж. Тоді здавалося, що більшого нам і не треба. Часу минуло чимало, тож інвентарю додалося, а от стан паркету, навпаки, погіршився.