Дума про невмирущого - Павло Архипович Загребельний

Цiлий тиждень полоненi не працювали, по-слимачому, знущаючись з безсилля охоронцiв, ходили до кар'єру, так само слимачим походом поверталися назад, не доторкувались до камiння, i за цiлий тиждень їх лише тричi погодували баландою, а Коваленка щодня били з жорстокою методичнiстю, їх би й зовсiм заморили голодом або перестрiляли всiх, та вже був не сорок перший рiк, тепер фашисти пам'ятали про Сталiнград i лякалися, що рано чи пiзно настане вiдплата.

Його життя було пряме, як натягнута струна. Короткi зустрiчi, короткi знайомства, короткi симпатiї, коротке кохання — i далi, далi, без зупинок i поворотiв. Люди, як роки, лишалися позаду, щоб нiколи бiльше не зустрiтися йому на шляху. Рiдна земля лежала за тисячi кiлометрiв од Андрiя, i тiльки його бiдне замучене серце було там, з нею, i любов до неї тримала його на свiтi, не давала безглуздо кинутися на штики, на колючий дрiт. Бо померти легше, нiж боротися.

I як же зрадiв Андрiй, коли вередлива доля все ж послала йому бодай одного знайомого!

Це був сто третiй член їхньої команди. Його привели надвечiр, команда стояла вишикувана перед бараком i понуро слухала чергову порцiю фельдфебельського красномовства.

Сто третiй полонений ступив у двiр барака, пiдштовхуваний конвоїром, якось аж надто тихо й несмiливо. Вiн був невисокий, душе худий, але все ж широкоплечий i ще, мабуть, мiцний. Перефарбована нiмецька пiлотка ледь трималася на його круглiй стриженiй головi, великiй i якiйсь маслакуватiй, як у мудреця. Обличчя сто третiй мав бiле, як борошно, зате очi в нього були чорнi-чорнi, великi, сумнi i такi прекраснi, що можна було забути все на свiтi, глянувши в них.

Андрiй одразу ж упiзнав сто третього. То був Семен Баренбойм, командир взводу протитанкових рушниць з їхнього полку, той самий Семен Баренбойм, який стояв з своїми петеерiвцями перед Андрiєвими "сорокап'ятками".

З Семеном вони на фронтi дружили. Та й усi в полку дружили з Баренбоймом, любили його за дотепнiсть, за щирiсть, за мужнiсть.

До нього часто приставали: "Сьома, розкажи анекдот!" — "Ну що? смiявся Баренбойм. — Ну от я, Семен Баренбойм, командир взводу петеер. От тобi вже й анекдот!" Вiн сподiвався закiнчити вiйну Героєм Радянського Союзу, в листах до рiдних, якi евакуювалися в Ташкент, жартома пiдписувався: "Ваш майбутнiй герой" — i от, бач, потрапив у полон.

— Сьомка! — крикнув Андрiй i побiг назустрiч Баренбойму, зовсiм забувши на мить, де вони.

— Юде! — ревнув фельдфебель i теж пiшов назустрiч сто третьому полоненому.

Андрiй i фельдфебель крикнули водночас i тому не почули один одного. Фельдфебель був ближче до Семена, але вiн ходив по землi, як матрос по палубi, — поволi переставляючи свої карячкуватi ноги, — а Коваленко бiг щосили i тому першим опинився бiля фронтового товариша.

— Сьомка! — крикнув вiн ще раз i, обiймаючи Баренбойма, заплакав. Баренбойм зовсiм розгубився. Його теж схвилювала ця несподiвана зустрiч, але вiн бачив i те, чого не чув i не бачив Андрiй, — фельдфебеля.

— Юде, — майже ласкаво промовив фельдфебель, пiдходячи впритул до Семена i раптом ударив його чоботом. Баренбойм вiдскочив убiк. Андрiй заступив його своїм тiлом i повернув до фельдфебеля блiде схвильоване обличчя.

— Не бий його — це мiй брат! — сказав вiн тихо.

— Брат? — зареготав фельдфебель. — Це ж юде! Хiба я не бачу? Го-го!

— Це мiй двоюрiдний брат, — вперто повторив Коваленко, — Кузен, зрозумiло? Ми з ним з одного села.

— Ах, кузен. Як же прiзвище твого кузена? — єхидно примружився фельдфебель, розкриваючи пакет, який дав йому Семенiв конвоїр.

— Кармелюк! — без запинки вiдповiв Андрiй.

— Що-о? — здивувався фельдфебель, — Та ти ще смiєш менi брехати, проклята собако! Його прiзвище Бар… Бар… Барбенюк чи Барбелюк. Ось — документ. Кузен! Хо!

— То вiн навмисне змiнив своє прiзвище, — стояв на своєму Андрiй, не даючи змоги фельдфебелевi почати прискiпуватися до самого Баренбойма i побоюючись, що той вiд несподiванки може розгубитися й скаже правду.

— Для чого ж вiн його змiнив? — допитувався фельдфебель, наперед смакуючи, як вiн зараз зажене на слизьке цього хлопчиська i вже тодi покаже i йому, i його «кузеновi», почiм кiвш лиха.

— Бо Кармелюк — це прiзвище вiдомого народного героя… революцiонера, — не здавався Андрiй.

— Це правда? Вiн твiй брат? — звернувся фельдфебель тепер уже до Семена.

— Брат! — несподiвано дзвiнким i дужим голосом вiдповiв Баренбойм.

— В карцер обох, — махнув солдатам фельдфебель. — Нi, — раптом передумав вiн, — оцього тiльки, i не в карцер, а в старий пороховий погрiб. Може, вiн там згадає ще якого-небудь свого брата.

I фельдфебель показав на Андрiя. Два конвоїри пiдступили до Коваленка з двох бокiв, Андрiй востаннє подивився на Баренбойма. Короткою виявилася їхня зустрiч, дуже короткою.

— Не вiдступайся, Сьома, — сказав Коваленко товаришевi. — Кажи, що ти мiй брат, що з нашого села. А то вб'ють i тебе, й мене. А ми ж повиннi вижити. Чуєш?

— Чую, — вiдповiв Баренбойм, проводжаючи Андрiя поглядом своїх казково прекрасних очей, очей, у яких залiг тисячолiтнiй сум древнього народу.

Коваленка одвели до погреба. Вiн був видовбаний у кам'янiй горi, в самих її глибинах, i вiдокремлювався вiд зовнiшнього свiту двома товстелезними дубовими дверима, обкутими грубими залiзними штибами. Погрiб був темний, сухий i тихий, як нiчне небо. В ньому можна було вiдпочити й спокiйно обдумати своє становище.

Але щойно грюкнули за вартовими дверi — однi й другi — Андрiй зрозумiв, що його кинули сюди зовсiм не для того, щоб вiн вiдпочивав.

Попервах темрява рiзонула його по очах, наче бритвою, i дитячий, незбагнений страх заволодiв його душею, здавалося, що темрява дедалi стає щiльнiшою, що гора зсувається докупи, щоб знищити цей погрiб i розчавити своїм кам'яним громаддям тендiтну слабу людину. Ця божевiльна думка була такою невiдворотною, що Андрiй примусив себе навпомацки добратися до стiни погреба, переконатися в її непорушностi. Вiн обiперся об шорстку кам'яну стiну спиною, намагаючись хоч трохи призвичаїтися до цiєї неймовiрної темряви, i раптом дочув якийсь шелест. У