Дума про невмирущого - Павло Архипович Загребельний

— Ага.

— Ну, тодi здоров, не земляк часом? Звiдки?

— З України.

— А я з Ленiнграда. Все одно земляки. Закурити є?

— Некурящий.

— Тодi ти бог!

— Це ж чому саме бог?

— А «бички»? Знайдеш на вулицi «бички» — з хлопцями на хлiб помiняєшся. У нас за п'ять «бичкiв» од сигарет дають пiвпайки хлiба, а за два сигарних цiлу пайку.

— Я «бичкiв» не збираю.

— Еге. Та ти гордий!

— А коли й гордий — то що?

— Та нiчого. Менi гордi хлопцi подобаються. Давай знайомитись. Антропов. Старший лейтенант. Звуть Сашком. Ти теж мене так зви. Домовились?

— Домовились, — сказав Андрiй i назвав своє iм'я.

— Житимеш у нашiй кiмнатi, — казав Антропов, — у нас одне мiсце вiльне. Пилипа Смоленського на минулому тижнi застрелили — тепер мiсце є.

— Застрелили? — перепитав Андрiй, намагаючись вдавати з себе спокiйного.

— Атож, — кивнув Антропов. — Пилип був гарячий хлопець, ну й шпортнув тут одного єфрейтора вилами. Падло був єфрейтор страшнеНу, в єфрейтора кишки надвiр, а Пилипа — бах! бах! — i нема.

— I вас тут часто?

— Стрiляють? Та нi. Бiльше роботою жмуть. У нас же штрафна команда, знаєш.

— Б'ють?

— Для профiлактики. Чистять зуби, ребра i взагалi всi суглоби. Дуже веселе життя. У нас тут нiхто довго й не затримується. Або ж умирають, або ж у концтабiр. А то, як Пилип…

— А ти давно тут? — поцiкавився Андрiй.

— Та я вже з пiвроку. На менi не покатаються. Я кранк. Знаєш, що таке кранк?

— Хворий?

— Хворий — це по-нашому. А кранк — це коли в тебе нiчого не болить, а на роботу погнати не можуть. Ось дивись.

Сашко закотив лiву холошу штанiв, i Андрiй побачив у нього на нозi, трохи нижче колiна, велику, в долоню завбiльшки, виразку. Виразка була червона, страшна, i можна було подумати, що з ноги в тому мiсцi здерли шкiру,

— Що це в тебе? — злякано одступав назад Коваленко.

— Метикувать треба! — усмiхнувся Аптропов. — Хочеш, через тиждень у тебе те саме буде? Трiшки ножичком — чик, чик, тодi компресик з хлорованого вапна й лiзолу. Га? Через мiсяць заживає, тебе женуть на роботу, ти трудишся кiлька днiв, як воляка в плузi, i знову з ноги пре м'ясо. Нiжна натура, важка робота протипоказана — i так далi.

— А не нудно лежати тут одному? — поцiкавився Андрiй.

— Менi нудьгувати нiколи, я, брат, хлiб заробляю, — похвалився Сашко, порпаючись пiд подушкою. — Бачив оце?

Вiн показав кiлька невеличких хрестикiв, акуратно випиляних з бiлої кiстки, до блиску одшлiфованих, з якимсь немудрим рiзьбленням на них.

— З пiдручних матерiалiв, — гордо пояснив Антропов. — Кiстки з нашого котла, випилювання й шлiфовка — мої руки. Результат пiвбуханки хлiба за хрестик. От тобi й сальдо-бульдо.

— Виходить, мiсiонером став? — осудливо сказав Андрiй. — Забезпечуєш тубiльцiв символами християнської вiри?

— А що ж, накажеш їм, може, п'ятикутнi зiрки продавати? — насмiшкувато глянув на нього Антропов. — Чи серпочки й молоточки випилювати?

- Є команди, де й це роблять.

— Команди такi є, та нас там нема, — похитав головою Сашко. — А в нас, брат, начальник команди, гаупт-фельдфебель — колишнiй бухгалтер.

— То й що, як бухгалтер?

— А те, що вiн тебе купить i продасть. Сальдо-бульдо. Йому не звикати. Для нього це легше, нiж висякатися. Викликає для iндивiдуальних бесiд, обiцяє хлiб, маргарин, сигарети за те, щоб виказувати всiх, хто збирається утiкати.

— I тебе спокушав?

— Було таке. Та тiльки на менi не посковзнеться. Взагалi хлопцi в нас нiчого, одна бiда — неорганiзованi. Всi з рiзних мiсць, з рiзних команд. Трапляються й непевнi люди. Сьогоднi вiн тут, а завтра вже й нема. Чорт його знає, може, й провокаторiв присилають.

— Це ти не на мене натякаєш?

— А хоч би й на тебе! У тебе ж на лобi не написано. Приїхав у офiцерську команду, а сам, мабуть, i не офiцер, а так, самозванець. Думав, що в полонi офiцерам пайок будуть давати особливий, i полiз у нашу шкiру.

— Дурень ти, — спокiйно вiдповiв йому Коваленко.

— Ну, не сердься, не сердься, то я пожартував, — заспокоїв його Антропов. — А щодо моїх хрестикiв, то що ж вдiєш? Я теж жити хочу.

— Жити всi хочуть, — зауважив Андрiй.

— Це вiрно, але що ж ти вдiєш, раз воно так склалося, хай йому чорт. Ти їсти хочеш?

— Дивне запитання.

— На, ось у мене тут хлiбця трохи є. Та бери, бери, не гордись. Я тут ще одного сибiрячка пiдгодовую, Павлуню Банникова. Познайомитесь увечерi. Вiн буде по лiву руку вiд тебе спати. А я по праву. Щоб тобi не було в нас скучно.

— Я скучати не вмiю.

— Е, то ти не бачив ще нашого народу. В нас, брат, як прибiжать з роботи, посьорбають баланди — й одразу ж спати. Двома словами не перемовляться. Бо втомлюються ж, як на каторзi. Та що там — це каторга i є. Гiрше каторги.

Антропов балакав i балакав. Вiн пропонував Андрiєвi то сiль, до хлiба, то воду, яка зберiгалася в нього в котелку, запросив його полюбуватися краєвидом, який одкривався з вiконечка, допомiг влаштуватися на тiснiй, колючiй постелi. Очi в Антропова були синi-снi, якiсь дитячi, i Андрiєвi чомусь ставало легше на серцi, коли цi очi хлюпали на нього своїм синiм теплом, коли розвихрений, дужий, турботливий Сашко крутився навколо, наповнюючи невеселу кiмнату гомоном, рухом i якимсь особливим, людським затишком.

Так гарно вiдчував Андрiй себе лише в товариствi Микола Петровича Мартиненка. Щоправда, той був розважливiший i, вдаючи з себе кустаря, не торгував хрестиками, але хто знає — можливо, Антропов виконує в командi таку саму