Дума про невмирущого - Павло Архипович Загребельний
Вартовi оточили колону, два з них разом з фельдфебелем стали на чолi цiєї довгої вервечки напiвмертвих людей, стукнули чобiтьми по кам'янистiй стежцi, махнули руками, як олов'янi солдатики, i пiшли вперед. Вони пiшли не дуже швидко, цiлком нормальним кроком, не озираючись, бундючнi i самовпевненi, знаючи, що ось зараз колона людей в темно-зелених шинелях, з зеленими безкровними лицями, хитнеться, заворушиться, зашарудить по камiннi i з глухим шумом посуне до кар'єру.
Але ззаду лягла тиша, моторошна, незрозумiла тиша, ця передвiсниця несподiванок i неприємностей.
Фельдфебель озирнувся — полоненi стояли на мiсцi. Нi, вони не стояли, вони рухалися, але як! Хтось невидимий подавав команду, подавав без голосу й без жестiв, не знати як, i сто два чоловiки водночас пересували свої ноги вперед приблизно на один чи два сантиметри, знову команда — i знову сантиметр. Пiсля цього короткий вiдпочинок, а там ще й ще кiлька сантиметрiв.
Фельдфебель на мить отетерiв вiд такого нахабства. Потiм вiн пiдлетiв до першого ряду i, нiчого не бачачи перед собою, вдарив когось, куди попало.
— Марш! — ревнув вiн.
Колона сунулася вперед, не пришвидшуючи й не збавляючи свого дивовижного темпу. Фельдфебель одскочив назад, ждучи, щоб першi чотири чоловiки наблизилися до нього, але не витримав i знову стрибнув уперед i знову вдарив когось в обличчя рукояткою пiстолета.
I лише червона кров па бiлому як крейда лицi примусила фельдфебеля пильнiше глянути на того, кого вiн бив. То був Андрiй Коваленко, "десять слiв", наймолодший i найслабiший з полонених.
— До мене! Сюди! — наказав фельдфебель солдатам i знову хряснув Андрiя по кiстках, бо знав, що передовсiм треба бити найслабших. Солдати накинулися на тих, що стояли поряд з Андрiєм, але нiхто з полонених не пришвидшив ходи, i колона сунулася вперед так само повiльно й тихо, i так само в першому ряду йшов високий худий юнак, з заюшеним кров'ю, вродливим лицем.
Колись, ще зовсiм малим, вiн бачив, як вода прибуває з Днiпра. Попервах вона вихлюпується з рiки в плавнi й заливає їх швидко, за одну нiч. Тодi несмiливо, немов випробовуючи свою силу, заповзає в першу сiльську вулицю, пiдминаючи пiд себе сiру пилюку й зелений шпориш. Деякий час вода лежить у вузькiй вулицi непорушно, причаївшись, як кiт бiля мишачої нори, а тодi починає котитися вперед. Вона котиться майже непомiтно й без нiякого звуку. Але якщо за кiлька сантиметрiв од її краю увiткнути в суху землю паличку, то незабаром паличка опиниться у водi. Коли ж притулитися до землi вухом, то можна почути ледь вловимий, але безугавний шерех: то голос води, яку нiщо не зупинить i нiщо не примусить рухатися швидше, нiж вона хоче.
Колона полонених просувалася зараз уперед точнiсiнько так, як днiпрянська вода. Недарма ж у першому ряду був юнак з берегiв цiєї рiки. "Усi в нас такi, нiхто не злякається, — сам собi говорив Андрiй, — нiкого не поставиш на колiна, брешеш, не поставиш!"
I, не схиляючи голови, вiн iшов просто на удари, знаючи, що позаду товаришi, якi пiдтримують задумане ним, якi не одступлять i не здадуться нiколи й нiзащо.
Тi, що були в першому ряду, побитi й закривавленi, вiдступали назад, а на їх мiсце виходили новi й новi, тiльки Андрiй лишався попереду, бо знав, що його впертiсть повинна перебороти впертiсть солдатiв, вiрив, що його сила зламає їхню силу.
Тодi фельдфебель нарештi зрозумiв, що прикладами нiчого не вдасться зробити.
— Мулiк! — крикнув вiн. — Де Мулiк? Чому його нема спереду? Мулiк, сюди!
Двоє солдатiв потягли Мулика в перший ряд. Мiцний штурхан поставив його поруч з Коваленком, фельдфебель помахав перед Муликовим носом пiстолетом i коротко скомандував:
Вперед! Марш!
I знову пiшов уперед разом з двома солдатами чiтким i розмiреним кроком, немов на парадi, i Мулик, неначе загiпнотизований, рушив за ним, не озираючись по боках. Але коли вiн озирнувся й побачив, що йде сам, вiн злякався. Злякався ще бiльше, нiж учора в їдальнi, коли перед очима в сотнi голодних людей пожадливо жвакав жовту брукву. Зупинитися Мулик не мiг. Часу для вагань у нього не було, ї вiн, не збавляючи кроку, пiшов… назад. Вiн задкував, боячись пiдставити спину отим, що по-парадному вимахували ногами спереду, не наважуючись глянути в очi своїм товаришам, яких вiн хотiв ще раз зрадити.
Коли Мулик дiйшов до колони, Андрiй вiдступив убiк, щоб дати йому пройти далi. Другий ряд теж розступився, i третiй теж, Мулик задкував i задкував, проходячи мiж двома стiнами мовчазних, суворих людей, i тепер благав свою долю, щоб вона дала йому змогу зупинитися, щоб його спина, нарештi, наткнулась на плечi товаришiв, щоб вiн не вiдчував позад себе отiєї страшної, як безодня, порожнечi.
Десь у самiй серединi колони Мулика затримали. Його не пустили далi, сховали. У нього знов були товаришi й друзi. Тепер вiн уже не вiдступник i нiколи не буде ним!
Коли фельдфебель озирнувся, вiн навiть заточився вiд несподiванки.
— Де Мулiк? — запитав вiн тихо й тiєї ж митi загорлав:
— Мулiк! Куди подiвся цей проклятим Мулiк?
Солдати кинулися мiж рядiв, щоб витягти полоненого знову наперед, але навколо Мулика тепер стояла цiла стiна мовчазних упертих людей, яку не пробивали нi приклади, нi штики, якi не боялися нi пострiлiв, нi крику, нi прокльонiв, нi самого чорта.
Вiсiмсот метрiв од барака до каменоломнi полоненi йшли чотири години. Чотири години треба було витратити на зворотний шлях. Для роботи лишалося обмаль часу. I у всьому винний був отой тонкошиїй молокосос, який розумiв нiмецьку мову й повинен був краще вiд iнших знати, що жде тих, хто виступає проти
