Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося - Тара Шустер
Підпис
Підпис другої сторони
Тара Шустер Твоє ім’я
Уяви на цьому місці золотисте сердечко.
Це моя печатка.
А в тебе яка печатка?
Дихай, крихітко, дихай
життя — не вервечка криз, які треба пережити, життя — щоб ним насолоджуватися
Моя найдорожча, привіт-привіт! Як справи? Де ти це читаєш? Я пишу в готельному номері, попросивши перед тим на рецепції замінити стильне супер-пупер незручне крісло на стильне, проте функціональне, офісне. Знаєш, така велика об’ємна штука на колесах? Хтось із бухгалтерії готелю мені позичив. Благослови, Боже, ту добру бухгалтерську душу. Я так учинила, бо, пишучи тобі сьогодні, хотіла сидіти зручно. Маю сказати щось надзвичайно важливе.
Усі ці інструменти, про які ти прочитала — щоденник, заміна «самолікування» на фізичні вправи, дотримання практики вдячності, записування нотаток із подяками, боротьба із Внутрішньою Неподругою, картографування себе, з’ясування, яким людям справді можна довіряти і нарешті дозвіл КУПИТИ СОБІ ТІ, ТРЯСЦЯ, КВІТИ, повага до свого вільного часу та пошук натхнення — усе це не зцілило мене за одну ніч. Я не прокинулася вранці після свого двадцятип’ятиліття, маючи всі відповіді. Я вибудовувала ці ритуали один за одним, день по дню. Я робила так через необхідність і ставилася до цього дуже уважно, бо знала, що прагну жити краще.
До того як почати свій шлях до «перевиховання» та зцілення ран, мені ніколи не спадало на думку, що життям можна насолоджуватися. Я зростала в хаосі, тому природно й легко розвела гармидер і в дорослому житті. У мене так добре виходило! Мені здавалося, це і є життя: вервечка проблем, які треба залагоджувати, аж поки не настане наступний день і принесе нові катастрофи. Розлучення, скандали, безробітні батьки, сварки з хлопцем, загроза і собі втратити роботу, марихуана, не знання себе самої — з цього я складалася. У такій метушні мені вистачало засобів, лише щоб дожити до наступного дня. Я заледве була присутня у власному житті.
Десь за півтора року після започаткування режиму турботи про себе я повернулася додому з пробіжки, обтрушуючись від снігу, що почав сипатися з неба. У мокрих лосинах я присіла за свій невеликий робочий стіл, запалила ароматну свічку, що пряно пахла вогнищем, і почала писати в щоденнику. Під час бігу до мене прийшла фраза, яку повторювала подумки: я можу бути видатною особою. Я хотіла зрозуміти, що це означає. Може, манію величі? Ні, Внутрішня Неподруго, думати про себе з перспективою — нормально. На ту мить це була найвидатніша думка, що будь-коли до мене приходила. «Ця думка завелика і надто страхітлива», — написала я. «Чому вона до мене прийшла? Як на мене, бути видатною людиною — це багато віддавати світові. Це означає жити так, щоб коли ти підеш із цього світу, залишити його кращим, ніж він був до тебе. Це означає знайомства із розумними, цікавими людьми, які тебе поважають». Гммм. Чи я могла би цього досягти? Я не мала цілковитої певності, але мені сподобалося думати про те, як я могла би залишити позитивний слід на цій планеті.
І тоді мене осяяло: я насолоджуюся.
Я НАСОЛОДЖУЮСЯ.
Я любила відчуття вологої обтислої тканини спортивного костюма, коли поверхня шкіри холодна від зимового повітря. Я ЛЮБИЛА тісняву моєї квартирки і того, як вистачало однієї свічки, щоб наповнити її ароматом чудового зимового вогнища. Я була вдячна, що маю цю невеличку студію лише для себе. Усе тут було прикрашене так, як мені подобалось, як мені найбільше пасувало. Я плекала маленький закуток, де був мій стіл, а стіну над ним обклеїла світлинами Нори Ефрон, Коко Шанель і краєвидами Парижа. Згори причепила цитату Шерил Страйд: «Пиши як ошпарена». Я не полінувалася і написала ту фразу на грубому кремовому папері каліграфічними літерами пером, яке по-справжньому треба вмочати в чорнильницю. Утнула це задля розваги. Чекай, невже я щось робила просто задля розваги? І не жила від кризи до кризи? Ні, не жила. Я любила життя. Я ЛЮБИЛА СВОЄ ЖИТТЯ. ЩО ЗА ЧОРТ?
Я продовжувала писати, і з-під пера вийшла фраза: «Життя — це не серія криз, які треба пережити. Життям треба насолоджуватись»[21]. Вона видавалася правдивою, такою актуальною, неочікуваною, емоційною, бо походила від мене, аж мурашки радості пробігли тілом. Письменники часто розповідають про те, як однієї прекрасної миті до них просто приходить усвідомлення себе як письменника, і край. Якщо з цієї книжки ти вирішиш скористатися бодай ЧИМСЬ ОДНИМ, будь ласка, візьми цю фразу. Будь ласка, промов її собі мільйон разів. Життя — це не серія криз, які треба пережити. Життям треба насолоджуватися. Пам’ятай про неї у складні часи, пам’ятай про неї у найкращі часи.
Того дня, сидячи у пропотілому спортивному костюмі, я нарешті відчула чітко, що життя — це не те, що має просто протривати. Життя — це не перелік проблем, які треба залагодити. Звісно, дорогою виникають труднощі, які треба подолати, але щоб цінувати життя, слід ставитися до процесу навчання як чогось приємного. Воно того вартує — з’ясувати, як давати раду зі своїми найбезладнішими, найразючішими травмами. Проте зрозумій мене правильно. Можливо, не завжди буде весело. Працювати з тим, від чого в тебе панічно спазмує живіт — це тобі не похід на концерт. Ти не надінеш вінок і не танцюватимеш. А якщо й так, то продовжуй у тому ж дусі. Мені йдеться про те, що є якесь внутрішнє задоволення від того, що пропрацьовуєш справді глибинні проблеми.
Мій нестримно оптимістичний погляд на те, що я можу і буду насолоджуватися життям, навіть якщо воно складне, не є наївним. Це потужний, прагматичний інструмент, щоб не просто вижити, а процвітати, жити сповна й аж по саме руків’я. Знаєш, чому я кажу «по саме руків’я»? Руків’я — це видима частина меча, коли він повністю занурений у піхви. Я живу своє життя, як воїн.
Не вірю в єдиного Бога, але вірю у ту дику енергію, що створила Всесвіт. (Це до біса шалено, магічно, натхненно, що ми всі існуємо!) Я вірю в те, що хоч би яка сила нас створила, вона навряд чи хотіла, аби в мене було кепське життя. Він/Вона/Вони хотіли б, щоб я прожила видатне життя. Інакше навіщо їм було би промовляти до мене «Життя — це не серія
