Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— В убогiй печерi народився вiн, — тихо говорив священик, ласкаво проводячи рукою по голiвцi темнокосої дiвчини, — i матiр божа, дiва Марiя, поклала його на сiнi, просто в ясла… Нiч була тепла, зоряна, в широкому степу мирно спали коло отари пастухи, i побачили вони, що небо розверзлося й ангели злетiлись над землею й заспiвали «Слава в вишнiх богу», сповiщаючи їх, що на землi народився Христос, син божий, який прийшов у свiт для того, щоб принести грiшним людям милость, прощення й любов. I тодi взяли пастухи гирлиги свої й пiшли до печери вклонитися йому, а потiм прийшли волхви й царi з дарами i теж уклонилися синовi божому, а вiн, дитя предвiчне, лежав у яслах i з лагiдною усмiшкою дивився на людей, заради яких вiн спустився з неба, щоб урятувати їх i прийняти за те вiд них же мученицький вiнець…
Затаївши подих, слухали обидвi дiвчини старого: перед зором їхнiм проходили один за одним великi й святi образи, i нiщо не порушувало тишi цього чарiвного куточка…
На заходi тихо розливалося нiжне, пригасаюче сяйво вечiрньої заграви. На землю спускалися тонкi прозорi тiнi й стелилися легким серпанком по широкому степу. Високо в глибинi блiдого неба, немов малесенькi дiаманти, загорялися першi зорi: тихий вечiр вже ласкаво обiймав стомлену денною спекою землю.
— Але як же господь допустив, щоб люди замучили сина його? Як не покарав вiн їх, як не помстився їм стократ?! — палко мовила єврейка.
— Тому що син божий того й зiйшов у свiт, щоб узяти на себе всi грiхи свiту й прийняти за людей смерть на хрестi.
— За тих, хто повiрив у його вчення, хто пiшов за ним, але не за тих же, що гнали його все життя?
— За таких, Саро, ще бiльше, нiж за тих, що визнали його, бо душi їхнi перебували пiд тягарем страшного грiха i вiн просив господа послати мир i любов у їхнi затьмаренi злобою серця…
— Нi, нi, панотче, — палко заперечила єврейка, — тим немає прощення нi на землi, нi на небi! У святому письмi сказано: око за око, зуб за зуб!
— То сказано в бiблiї, Саро; Христос же вчив нас молитися за ворогiв своїх i благословляти тих, хто ненавидить нас.
— Прощати ворогам? Та невже ж ви прощаєте панам-ляхам, котрi переслiдують вашу вiру, одбирають у вас церкви, пригнiчують вас?
— Молюся, Саро, й прошу бога, щоб простив їх, — не вiдають-бо, що творять, — смиренно зiтхнувши, промовив старий.
У цей час на перелазi з’явився широкоплечий, огрядний лiтнiй селянин. Переступивши через перелаз, вiн пiдiйшов до невеличкого гуртка, що розташувався бiля хати, й, не бажаючи порушувати тиху розмову, шанобливо спинився поблизу, скинувши шапку.
Це був iще бадьорий, дужий чоловiк рокiв шiстдесяти, одягнений по-селянському. Чуприна його була пiдстрижена пiд макiтру, сивi вуса спускалися на груди, а з-пiд чорних, ледь тiльки зачеплених сивиною брiв дивилися ще гостро й упевнено чорнi, як вуглини, очi. Через навислi брови й довгi вуса обличчя його спершу здавалося понурим i сердитим, але хто уважнiше придивлявся до його очей, той зразу ж упевнявся, що перед ним лагiдний дiдусь з чистою дитячою душею. Поринувши в задуму, дiвчата й старенький священик не помiтили його приходу.
— А хто ж каратиме їх за злочинства? Хiба може господь простити їм? — допитувалась єврейка. — Невже ж перед ним усi рiвнi — праведник i грiшник?
— Бог наш, Саро, єсть бог любовi, а не помсти.
— Як навчитися такої любовi й прощення, панотче? — промовила єврейка, i голос її затремтiв.
— Пiзнати Христа, — тихо вiдповiв старий i задумливо глянув поверх голiвок дiвчат, що сидiли бiля його нiг. Навкруги панувала тиша. — Пастиря доброго, всеблагого, всепрощаючого, — прошепотiв старий, нiби ведучи далi свої думки, i знову замовк.
Селянин почекав якусь хвилину, потiм неголосно кашлянув i ступив уперед. Обидвi дiвчини здригнули, оглянулись i хутенько посхоплювалися.
— Це ти, пане титарю? — привiтно мовив батюшка.
— Я, панотче, — вiдповiв селянин, нахиляючи голову, й, звернувшись до Прiсi, додав: — Ти, дочко, доглянь за коровою, та не забудь приготувати їй пiйло.
— Зараз, тату, — вiдповiла Прiся.
— Я до тебе ще забiжу, — шепнула Прiсi єврейка.
— Гаразд, гаразд, — зрадiла та, i обидвi дiвчини швидко зникли в глибинi двору.
— Ну що, довiдався, чого то вчора така заграва була? — звернувся батюшка до титаря.
— Не зовсiм, панотче, — вiдповiв титар, з пошани сiдаючи на певнiй вiдстанi вiд священика. — Що пожежа була в мiстечку, то це так, а що саме згорiло — невiдомо… З’їхалося панство туди й забавляється. Може, замок знову пiдпалили, а певнiше, що селянськi хати.
— Ох, господи! — зiтхнув священик. — Та що ж це їм заманулося в таку суш та пускати вогонь!
— А хiба вони про це думають, панотче? — провадив далi титар. — Аби забава, а що пiсля тої забави з людьми нещасними буде, то їм байдуже. — Вiн безнадiйно махнув рукою й, зiтхнувши, мовив далi: — Оно Мотря Шапувалова втекла од панiв… i тепер її сховали за болотом у байрацi… Докiя втопилася в панському ставку…
— Пощо ти залишаєш нас, господи! — тихо прошепотiв священик i сумно похилив голову.
— Кажуть, що їх усiх зiгнали на панський двiр, ну, котрi смiливiшi — кинулись навтiкача… от i Докiя з Мотрею… Мотря якось сховалася вiд погонцiв, Докiя не встигла… бачить, що доганяють, ну вона й кинулась у воду.
Коли ж урветься твоє довготерпiння,
