Чума - Альбер Камю

– Ні, але яке це має значення? Навколо мене пітьма, а я пробую бодай що-небудь у ній побачити. Вже давно я не вважаю це оригінальним.

– Саме це й відрізняє вас од отця Панлю?

– Навряд. Панлю кабінетний учений. Він не надивився смертей і тому провіщає від імені істини. Однак будь-який сільський священик, який розгрішує своїх парафіян і чує останній віддих мрущого, думає так само, як і я. Він передусім спробує зарадити біді, а вже потім доводитиме її доброчинні якості.

Ріє встав, світло лампи сповзло з його обличчя на груди.

– Якщо ви не хочете відповісти на моє запитання,- сказав він,- облишмо це.

Тарру посміхнувся, він і досі зручно, не ворушачись, сидів у фотелі.

– Можна замість відповіді поставити вам запитання?

Лікар і собі посміхнувся.

– А ви, бачу, любите таємничість,- мовив він. – Ну, питайте.

– Отож,- сказав Тарру. – Навіщо ви так самовіддано робите свою справу, коли не віруєте в Бога? Можливо, знаючи вашу відповідь, я і сам зможу відповісти.

Все ще стоячи в сутіні, лікар сказав, що він уже відповів на це запитання і що коли б він вірив у Бога всемогутнього, то облишив би лікувати хворих і передав їх до рук Господніх. Але річ у тім, що жодна людина на світі, атож, навіть і отець Панлю, який вірить, що вірує, не вірить у такого Бога, бо ніхто цілком не покладається на його волю, він, Ріє, вважає, що принаймні тут він на правдивій дорозі, борючись проти усталеного в світі ладу.

– Ага! – мовив Тарру. – Отже, так ви собі уявляєте вашу професію?

– Приблизно,- відказав лікар і вийшов на світло, що падало від лампи.

Тарру тихо свиснув, і лікар глянув на нього.

– Так,- мовив Ріє,- ви, мабуть, хочете сказати, що тут потрібна гордота. Але у мене, повірте, гордоти саме стільки, скільки треба. Я не знаю, ні що мене чекає, ні що буде по всьому цьому. Зараз є хворі і треба їх лікувати. Роздумувати вони будуть потім, і я з ними також. Але найпильніша справа – лікувати їх. Я бороню їх як умію, та й усе.

– Від кого?

Ріє відвернувся до вікна. Вдалині вгадувалася присутність моря з іще чорнішої й щільнішої густоти обрію. Він відчував лише одне – багатоденну втому і воднораз боровся проти раптової і нерозважної спокуси сповідатися перед цим чудним чоловіком, у якому він, одначе, відчував братню душу.

– Сам не знаю, Тарру, присягаюсь, сам не знаю. Коли я ще тільки починав, то діяв, сказати б, абстраговано, бо так мені було потрібно, бо лікарський фах не гірший за інші, бо багато молодиків до нього рвуться. Можливо, ще й тому, що мені, синові робітника, він дався особливо важко. А потім довелося бачити, як умирають. Чи знаєте ви, що є люди, які не бажають умирати? Сподіваюся, ви не чули, як голосить жінка перед смертю: «Ні, ні, ніколи!» А я чув. І тоді вже зрозумів, що не зможу до цього звикнути. Я був ще безвусий, і я переніс свою огиду на світовий лад як такий. З часом я став скромніший. Але так і не зміг звикнути до видовиська смерті. Я більше й сам нічого не знаю. Але зрештою…

Ріє похопився і замовк. Він раптом відчув, як у роті йому пересохло.

– Що – зрештою?.. – тихо перепитав Тарру.

– Зрештою,- повторив лікар і знов замовк, пильно приглядаючись до Тарру,- а втім, такий чоловік, як ви, зрозуміє, еге ж? Так от, оскільки світовий лад визначається смертю, можливо, для Господа Бога взагалі краще, щоб у нього не вірили і щосили боролися проти смерті, не підводячи очей до небес, де він так уперто мовчить.

– Авжеж,- підтвердив Тарру,- розумію. Проте всі ваші перемоги завжди були і будуть лише минущими, ось у чім заковика.

Ріє спохмурнів.

– Знаю, так завжди буде. Та це ще не привід, аби зректися боротьби.

– Справді, не привід. Але уявляю собі, що ж тоді для вас ця чума.

– Так,- мовив Ріє. – Нескінченна поразка.

Тарру з хвилину пильно дивився на лікаря, потім підвівся й важко рушив до дверей. Ріє подався за ним слідком. Коли він наздогнав його, Тарру стояв, утупившись собі під ноги, і раптом запитав:

– А хто навчив вас усього цього, докторе? Відповідь була негайна:

– Людське горе.

Ріє відчинив двері кабінету, а в коридорі сказав Тарру, що також вийде з ним, йому треба в передмістя заглянути до одного хворого. Тарру запропонував провести його, і лікар погодився. Наприкінці коридору їм зустрілася пані Ріє, і лікар відрекомендував їй гостя.

– Познайомся, це мій приятель,- мовив він.

– Дуже рада з вами познайомитися,- сказала пані Ріє. Коли вона пішла, Тарру озирнувся їй услід. На сходовому

майданчику лікар марно силкувався засвітити світло. Сходи потопали в пітьмі. Лікар подумав, що це діє новий наказ про заощадження електроенергії. Та втім, хто його знає. З недавніх пір усе якось розладналося і в місті, і в помешканнях. Можливо, то був просто недогляд воротаря, а більшість наших співгромадян самі вже ні про що не дбали. Проте лікар не встиг додумати цієї думки, бо позаду озвався голос Тарру:

– Ще одне зауваження, докторе, хай навіть воно видасться вам смішним: ви маєте цілковиту слушність.

Ріє здвигнув плечима, хоча в пітьмі Тарру не міг бачити його жесту.

– Сказати по щирості, я й сам не знаю. А ви, от ви знаєте?

– Ну-ну,- незворушно протягнув Тарру. – Я людина вчена.

Ріє зупинився, і Тарру, що йшов слідом, спіткнувся в пітьмі на приступці. Але утримався на ногах, схопивши лікаря за плече.

– Отже, по-вашому, ви все знаєте про життя? – спитав лікар.

З пітьми долинула відповідь, вимовлена тим самим спокійним тоном:

– Так, знаю.

Тільки опинившись надворі, вони зрозуміли, що вже пізненько, очевидно, близько одинадцятої. Місто було безгомінне, в ньому все змовкло, крім шерехів. Десь дуже далеко пролунала сирена «швидкої допомоги». Вони посідали в машину, і Ріє запустив двигун.

– Зайдіть-но завтра до лазарету,- мовив він,- вам треба зробити запобіжний укол. А насамкінець і перш ніж ви влізете в цю халепу, згадайте, що у вас тільки один шанс із трьох виплутатися з неї.

– Такі підрахунки не мають ніякого глузду, і ви самі, докторе, це чудово знаєте. Сто років тому під час мору в Персії хвороба вигубила всіх жителів міста, крім однісінького чоловіка, котрий обмивав трупи і ні на мить не занедбав свого обов'язку.

– Значить, йому випав третій шанс, та