Чума - Альбер Камю
«І я, я теж, як вони. Та що там! Смерть для таких людей, як я , – ніщо. Просто подія, що доводить нашу слушність!»
То сам Тарру попросив Ріє про побачення, згадане в його щоденнику. Того вечора, чекаючи на нього, Ріє дивився на матір, що спокійно сиділа на стільці в кутку їдальні. Це тут, на цьому самому місці, вона, попоравшись по господарству, проводила все своє дозвілля. Вона чекала, згорнувши руки на колінах. Ріє не був навіть певен, чи вона чекає саме його. Та коли він заходив до кімнати, материне обличчя ніби мінилося. Все те, що довгим працьовитим життям було зведено до німоти, здавалося, водночас у ній оживало. Але потім вона знову поринала в мовчанку. Того вечора вона дивилася у вікно на вулицю, вже безлюдну. Вуличне освітлення тепер потьмяніло на дві третини. І тільки окремі кволі лампочки ще прорізали нічну пітьму.
– Невже протягом усієї пошесті електрика так і подаватиметься у півнапруги? – спитала пані Ріє.
– Мабуть.
– Хоча б до зими все скінчилось. А то взимку буде зовсім сумно.
– Авжеж,- погодився Ріє.
Він помітив, що материн погляд спочиває на його чолі. Та й сам Ріє знав, що неспокій і перевтома останніх днів не прикрашають його.
– Ну як сьогодні, щось негаразд? – спитала пані Ріє.
– Та ні, як завжди.
Як завжди! То означало, що нова сироватка, надіслана з Парижа, виявилась, очевидно, не такою дійовою, як перша, і що показники смертності зростають. Як і досі, профілактичну вакцинацію доводиться робити лише в родинах, де вже побувала чума. А щоб упорскувати вакцину всім кому слід, треба налагодити її масове виробництво. Здебільшого бубони вперто не піддавалися розрізанню, вони чомусь робилися особливо тверді, і хворі страждали подвійно. Напередодні в місті зареєстровано два випадки нової різновидності захворювання. Тепер до бубонної чуми підпряглася ще й легенева. І тоді ж геть загнані роботою лікарі зажадали на засіданні в розгубленого префекта – і домоглись – ужити нових заходів, щоб запобігти небезпеки зараження, бо легенева чума розноситься диханням людини. І як звичайно, ніхто нічого не знав.
Він подивився на матір. Любий погляд карих очей сколихнув у ньому синівську ніжність, цілі роки ніжності.
– Чи ти не боїшся, мамо?
– В моєму віці нема чого надто боятися.
– Дні довгі, а я майже відбився від дому.
– Я ж знаю, що ти прийдеш, я можу тебе чекати скільки завгодно. А коли тебе немає вдома, я думаю про те, що ти робиш. Маєш якісь новини?
– Так, усе гаразд, коли вірити останній телеграмі. Але я певен, що вона пише так, аби мене заспокоїти.
На дверях продеркотів дзвоник. Лікар усміхнувся матері й пішов відчиняти. На сходах було вже темно, і Тарру скидався в своєму сірому костюмі на величезного ведмедя. Ріє всадовив гостя до письмового столу в своєму кабінеті. А сам лишився стояти, тримаючись за спинку фотеля. Поміж ними горіла на столі лампа, єдина в кімнаті.
– Я знаю, – навпростець почав Тарру,- з вами можна говорити відверто.
Ріє промовчав, підтверджуючи слова Тарру.
– За два тижні чи за місяць ви будете вже не потрібні, події вас випередили.
– Ваша правда,- погодився Ріє.
– Санітарну службу організовано кепсько. Вам бракує і людей, і часу.
Ріє підтвердив і це.
– Я довідався, префектура думає про організацію служби з цивільного населення, щоб залучити всіх придатних чоловіків до спільної боротьби за врятування людей.
– Ви добре обізнані. Але невдоволення й так уже велике, і префект вагається.
– Чому в такому разі не звернутися до добровольців?
– Пробували, але наслідки виявилися жалюгідні.
– Пробували офіційно, самі майже не вірячи в успіх. Їм бракує головного – уяви. Тому вони й не встигають за масштабами стихійного лиха. І уявляють, що борються з чумою, тоді як засоби боротьби не піднімаються вище рівня боротьби зі звичайнісінькою нежиттю. Якщо ми не втрутимося, вони загинуть, та й ми разом з ними.
– Можливо,- погодився Ріє. – Повинен вам сказати, що вони подумують також про залучення на чорну роботу в'язнів.
– Я волію, щоб роботу виконували вільні люди.
– Я також. Але, власне, чому?
– Я ненавиджу смертні вироки. Pie глянув на Тарру.
– Ну й що ж? – мовив він.
– А те, що в мене є план організувати добровільні загони. Доручіть мені взятися до цієї справи, а начальство залишмо осторонь. Зрештою в нього й так багато клопоту. Я майже повсюди маю друзів, вони й будуть ядром організації. Природно, я теж вступлю до загону.
– Сподіваюся, ви не маєте сумніву, що і я приєднаюся залюбки,- сказав Ріє. – Людина завжди потребує допомоги, а надто в нашому ремеслі. Беру на себе провести вашу пропозицію в префектурі. А втім, у них нема іншої ради. Однак…
Ріє замовк.
– Однак на цій роботі можна і головою накласти, ви самі добре знаєте. І в кожному разі, я мушу вас попередити. Ви добре все зважили?
Тарру звів на лікаря спокійні сірі очі.
– А що ви скажете, докторе, про казання Панлю?
Питання це пролунало так природно, що Ріє відповів на нього теж цілком природно.
– Я надто довго вештався по шпиталях, щоб захопитися думкою про колективну відплату. Але ж ви розумієте: християни часом люблять побалакати на цю тему, хоча самі по-справжньому в це не вірять. Вони кращі, ніж видаються на перший погляд.
– Отже, ви, як і отець Панлю, вважаєте, що чума має свої добрі сторони, що вона розкриває людям очі, змушує їх думати?
Лікар нетерпляче труснув головою.
– Як і всі недуги на цім світі. Те, що слушно відносно хвороб світу сього, слушно і щодо чуми. Можливо, дехто й стане кращим. Але ж коли бачиш, скільки біди й горя приносить чума, треба бути божевільним сліпцем або просто негідником, аби примиритися з чумою.
Ріє говорив, майже не підносячи голосу. Але Тарру махнув рукою, ніби бажаючи його заспокоїти. Він усміхнувся.
– Атож,- мовив Ріє, здвигуючи плечима. – Але ви мені ще не відповіли. Ви добре все обміркували?
Тарру зручніше вмостився у фотелі і потягнувся до лампи.
– А в Бога ви віруєте, докторе?
І це запитання пролунало теж цілком природно. Одначе тепер Ріє відповів
