У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

шилом патоки. Гадаю, цей молодик — зовсім не те, на що ви сподівалися». Тут пан де Шар-люс, роздратований тим, що його таємницю зглибив дурень, лукавив. Якби він був щирий, то секретар став би винятком у цьому посольстві. Справді, тут служив вельми різношерстий люд, були серед нього і жалюгідні нікчеми, отож якби хто зацікавився, чому зупинили свій вибір саме на них, то побачив би, що їх брали на службу лише за збочення. Ті, хто ставив на чолі цього маленького дипломатичного содому посла, який, на противагу підлеглим, любив жінок, виявляючи свою любов з кумедною пересадою водевільного веселуна, і який добивався, щоб його батальйон карнавальників не ходив хто в ліс, хто по дрова, мабуть, чинили так у згоді з законом контрасту. Хоча те, що робилось у нього під носом, сумніву не викликало, у збочення своїх підлеглих він не вірив. Він негайно це довів, видавши свою сестру заміж за повіреного у справах, якого зовсім помилково вважав за бабія. Відтоді він почав заважати всім, тим-то незабаром його довелося замінити новою ясновельможністю, що й забезпечило одностайність особового складу. З цим посольством силкувалися змагатися інші, але не зуміли його перевершити (так на конкурсі якесь одне училище завжди виходить переможцем), і треба було понад десяток років, щоб у такий цілісний організм могли вкрастися чужорідні аташе й інше посольство могло відібрати у нього фатальну пальму першенства і взяти гору.

Не боючнсь більше розмови зі Сванном, дукиня Ґермантська заспокоїлася, і нині її цікавило лиш одне: про що той говорить із господарем дому. «Ви не знаєте, про що в них розмова?» — спитав дук у графа де Бреоте. «Я чув, — відповів той, — що про п’єску, яку поставив у Сванна письменник Берґотт. Очевидно, прецікава п’єска. Але, подейкують, актор загримувався під Жільбера і як в око вліпив: пан Берґотт і справді хотів його вивести». — «Ага, он ноно що! Я б дорого дала, щоб побачити, як перекривляють Жільбера», — сказала дукиня з мрійливою усмішкою. «Ось із приводу цієї домашньої вистави, — знов озвався граф де Бреоте, випинаючи свою спідню щелепу гризуна, — Жільбер і зажадав пояснень від Сванна, а той дуже дотепно, як здалося всім, відповів йому: «Та ні, дурниці, на вас це було зовсім не схоже, ви куди кумедніші». А втім, — вів далі граф де Бреоте, — кажуть, п’єска чарівна. Пані Моле була на виставі, вона страшенно веселилася». — «Як, пані Моле їздить туди? — вражено спитала дукиня. — А, до цього доклав рук, ‘певне, Меме! Ось так завжди і виходить з усіма домами на зразок Сван-нового. Одного чудового дня всі виявляються там, а я з принципу постановила не їздити туди, і нині опинилася на самоті і нуджу світом у своєму закапелку». Те, що розповів оце граф де Бреоте, змусило дукиню Ґермантську змінити своє ставлення (якщо не до Сваннового салону, то принаймні до зустрічі з ним самим, яка могла статися в першу-ліпшу хвилю). «Все це ваші химери, та й край, — сказав полковник де Фробервіль графові де Бреоте. — У мене є підстави стверджувати це. Принц просто накинувся на Сванна і, як висловлювалися ваші батьки, відмовив йому від дому: хай Сванн не буде такий розумний. І як на мене, дядько Жільбер має слушність, що напався на Сванна, уже півроку як йому треба було порвати з цим запеклим дрейфусаром».

Сердешний пан де Вогубер, який обернувся нині з надто забарного тенісиста на безвільний тенісний м’яч, яким перекидаються знічев’я, одпетів до дукині Германської і засвідчив їй свою пошану. Оріана зустріла його досить нелюб’язно, бувши певна, що всі дипломати або політичні діячі не її кола — бевзі.

Панові де Фробсрвілю не могла не піти на користь та доброзичливість, яку віднедавна почали виявляти йому в товаристві військовиків. На жаль, хоча дружина його й доводилася безперечною родичкою Ґермантам, але була бідна родичка, а що він і сам позбувся своїх статків, то вони ні з ким не водилися коротко, були з числа тих, кого нехтували, крім тих особливих випадків, коли, на їхнє щастя, якийсь родич умирав або брав шлюб. Тоді вони справді прилучалися до великопанського товариства,— так католики лише за назвою раз на рік підходять до вівтаря. їхні матеріяльні достатки були б просто вбогі, якби маркіза де Сент-Еверт, вірна приязні до блаженної пам’яти генерала де Фро-бервіля, не підсобляла їм дечим, не дбала про двох його доньок, справляючи їм одежу і вивозячи їх у світ. Одначе полковник, людина нібито добра, був просто невдячником. Він заздрив розкоші своєї благодійниці, нестримної і страшенної хвастухи. Щорічна гарден-парті давала йому, його дружині та дітям величезну втіху, якої вони б не зреклися ні за яке золото у світі, але ця втіха отруювалася думкою про те, як ця ґарден-парті роздмухує самолюбство маркізи де Сент-Еверт. Газетний анонс про ґарден-парті, а потім єзуїтський підсумок після докладного її опису: «Ми ще повернемося до цього чудового свята», компліменти, співані кілька днів поспіль кожній деталі якогось туалету, — все це страшенно дошкуляло Фробервілям, і, хоча втіхи випадали на їхню долю досить рідко, а запрошення на ці вранішні раути були в них у кишені, все-таки вони щороку зичили, щоб негода перебаран-чила свято, дивилися на барометр і радо стежили за наближенням бурі, бо прийняття могла скасувати тільки буря.

— Сперечатися з вами про політику я, Фробервілю, не збираюся, — озвався дук Ґермантський, — а от щодо Сванна, то я сміливо можу сказати: те, як він з нами повівся — нечуване свинство. Доступ до вищого світу він здобув завдяки нам, завдяки дукові Шартрському, а тим часом, як подейкують, відверто тягне руку за дрейфусарами. Я такого від нього ніяк не сподівався, адже це тонкий гастроном, людина зі світлою головою, колекціонер, аматор стародруків, член Жокей-клубу, муж, оточений загальною пошаною, чудовий філателіст, той, хто надсилав нам найкращий портвейн, шанувальник красних мистецтв, батько сімейства. Леле! Як він мене розчарував! Про себе я мовчок, я старе луб’я, думка моя ніц не варта, я своєрідний вічний галай-да, але хоча б задля Оріани він мав би шануватися, йому слід прилюдно відкаснутися жидів та прихильників засудженого.

Атож, після дружби, яку моя дружина завжди виявляла до нього, — вів далі дук, очевидно, переконаний, що, тавруючи Дрейфуса в державній зраді, хоч