Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

суто людський, як в оповідженій історії, а скільки їх, таких чи не таких, навіки загинули в прірві часу? Зрештою, саме система таких історій і витворила мою генетичну систему, через що прийшов у цей світ такий, як є, адже з нічого нічого не береться. Отже, не заперечую потреби індивідуального вивчення історії власного роду. Але тут ситуація складніша, вона торкнулася мене безпосередньо, ба взяла пазуристою лапою за горло, адже мої стосунки з Ірою, чомусь гадалося мені, прямо залежали від неї, і я й досі, по довгому часі, вважаю, що так воно й було, хоча тоді багато чого не відав і більше здогадувався та уявляв, ніж живився беззаперечними фактами. Наука ж, як харчу, потребує саме безперечних фактів — і це аксіома, інакше перетвориться у гру розуму, отже, белетристику. Але я й белетристикою не гребую, бо вона також мова людської душі, інакше б не мала б такого суттєвого місця в людському бутті.

Отже, далі у своїх розшуках я піти не міг, а щоб їх продовжити, мав кілька можливостей: перша і головна — спровокувати Іру чи просто випитати в неї про те, що мене цікавить; друге — поїхати в Житомир, добре було б прихопити й Іру, отже, мав би три години для інтимної розмови, коли спогади — натуральний компонент; у Житомирі ж переговорити з братом, котрому своєї інформації затаювати нема потреби, і схилити до спогадів матір, знову-таки якось це спровокувавши, але це треба чинити вкрай обережно й делікатно, щоб не насторожити її. До речі, мене гостро цікавило, як би вона зреагувала на мої стосунки з Ірою, коли б довідалася, що це дочка Калиновської, припустимо, що це й справді так? Третій варіант примарніший: списатися із Світланою Миколайчук, тепер, правда, вона має інше прізвище, і попитатися, що саме вона розповідала Ірі про мене — це потрібно, аби виокремити дані, які Іра здобула про мене від неї. Це вчинити я міг, бо Світланина подруга Клава, також моя однокурсниця, була киянка, і при випадковому здибанні, уже після закінчення університету, це сталося на Хрещатику, вона дала мені свого телефона, бо ми в розмові разом попечалилися, що всі наші порозповзалися Україною і ніби у воду попадали, а це ж чи добре? Шлях був простий, і я здійснив його відразу. Зателефонував Клаві з автомата біля Ботанічного саду — до речі, це місце для мене особливе, яким залишилося і згодом, бо тут найкраще міг зосередитися, провадячи наукові аналізи із здобутих у Центральній науковій бібліотеці фактів, а ця бібліотека, як відомо, побіч із садом, як і університет. Клава виявилася вдома, ми потеревенили, і я взяв у неї адресу Світлани, вона тепер була не Миколайчук, а Підгаєцька і жила недалеко — у Чернігові. Клава поцікавилася, чому я випустив із рук таку чудову дівчину.

— Бо між нами нічого не було, — сказав я. — Просто дружили та й усе…

— Ти дурний чи придурюєшся? — спитала Клава. — Нє, хлопці бувають часом, як колоди! Та вона сохла за тобою!

— Дякую за комплімент, — сказав я, — але я, очевидно, і справді був колодою.

Ми розсміялися, розмова закінчилася, але вона мене ошелешила. Клава була найближчою Світланиною подругою, і в її інформації сумніватися було годі. Для мене ж це освідомлення набуло спеціального інтересу і знову-таки не тому, що потішив свою пиху, чи почав каратися докорами сумління, чи пошкодував за втраченою можливістю мати добру дружину, — дівчина й справді була, як то кажуть, «душа», — а у зв’язку з оповідженою історією: Клава мене переконала, що платонічна дружба між чоловіком та жінкою — це також любовний роман. З огляду на цю логіку, роман між моїм батьком і Калиновською не закінчився навіть тоді, коли обоє одружилися й завели власні сім’ї. «Вона сохла за тобою», — почув я знову насмішливий чи зневажливий, не знаю, як точніше означити, Клавин голос. Отже, Калиновська сохла і за моїм батьком, бувши одружена й мавши дітей від іншого, — ось що живило ревнивий шал її чоловіка. Напевне й він знав цю історію і вважав її закінченою, а коли дочка сповістила (хай і через сестру), що його дружина продовжує зустрічатися, а ще й таємно, 3 колишнім любасом, оскаженів — це речі нормальні. Оскаженів аж так, що виїхав із Житомира і вивіз невірну жінку в інше місто. Але чи знав він про легальні відвідання Калиновською нашого дому і про її приїзди в Житомир задля цього, хоч би й на похорон? Питання риторичне, але з Києва в Житомир і назад можна цілком змотатися за один день, ще й час залишиться, а ревнивець напевне ж ходив на роботу. Однак тоді, на похороні, Калиновська в нас ночувала, приїхала зранку, очевидячки, одним із перших автобусів, а поїхала наступного дня під вечір (мати її провела, а тоді пішла на вечірню службу в костьол), — такої відсутності чоловік не помітити не міг, а ще з ревними комплексами, отже, поїздка була з ним погоджена. Або ж вона заявила йому, що поїде, незважаючи на його дозвіл чи заборону, і він мусив із цим примиритися — ішлося-бо про похорон, отже, справжній кінець того кохання. Ось які думки збурились у мені після звичайнісінької розмови з Клавою, і я знову мотався алеями Ботанічного саду, підіймався вгору, спускався в яри, сидів на лавці й курив — попри все, даремно чи ні, але кросворд у моїй голові продовжував творитися. До речі, одного разу для газети я склав був з’єднаного варіанта кросворда із сполучених між собою частин, з’єднаних кліткованою смужкою; можливо, ця ідея прийшла до мене також у зв’язку з оповідженою історією: Калиновська та мій батько — один кросворд, а я та Іра — другий. Признаюся, третій, ледь накреслений кросворд: я і Світлана Миколайчук чи тепер Підгаєцька — так і не склався, не тільки з тією простої причини, що наші стосунки не вийшли з платонічного циклу, а з причини іншої, також простої: Світлана на мого листа не відповіла, а самого листа написав тоді ж, у той приїзд до Києва, на головпошті, і відразу ж відіслав. Отже, вона цілком утратила до мене інтерес, а може, була вражена, що я зійшовся з Ірою: жінок збагнути важко, хоч я у цьому скрипті посильно це вчинити намагаюся.

І ще одне зауваження до можливого читача, коли