Любий друг (Збірник) - Гі де Мопассан

Вона благала його поглядом, устами, всією істотою.

Він дав себе просити, відмовлявся роздратовано, потім згодився, вважаючи, що вона, власне, має рацію.

А коли вона пішла, промовив, потираючи руки й не дошукуючись у глибинах серця, звідки виринула йому того дня ця думка: «Вона все-таки дуже мила».

Через кілька днів одержав ще одного синього папірця, де прочитав:

«Сьогодні ввечері приїздить мій чоловік після півторамісячної ревізії. Доведеться розлучитись на тиждень.

Яка ж нестерпна мука, любий! Твоя Кло».

Дюруа вразило. Він зовсім забув, що вона заміжня. От хотілося б йому побачити того чоловіка хоч би раз, щоб знати, хто він такий!

Він терпляче чекав, поки поїде дружина, але пробув у Фолі-Бержер два вечори, що кінчались у Рашелі.

Потім уранці знову прийшла телеграма з чотирьох слів:

«Сьогодні о п’ятій. Кло».

Обоє прийшли на побачення передчасно. Вона кинулась у його обійми з нестримним поривом кохання і пристрасно поцілувала йому все обличчя; потім сказала:

— Якщо хочеш, коли налюбимось, поведи мене десь обідати. Сьогодні я вільна.

Місяць ще тільки починався, платню він забрав багато вперед і жив з дня на день дрібними позичками, але якраз у нього випадково були гроші; він був вдоволений, що може щось на неї витратити, і відповів:

— Гаразд, моя люба, де хочеш.

Близько сьомої години вони вийшли на крайній бульвар. Вона міцно на нього спиралась і шепотіла йому на вухо:

— Якби ти знав, як мені приємно ходити з тобою під руку, як люблю почувати тебе коло себе.

Він спитав:

— Хочеш, ходімо до Лятуйля?

Вона відповіла:

— О ні, там надто шиковно! Мені хочеться чогось цікавого, простого, якої-небудь пивниці, де ходять службовці та робітники. Страх люблю шинки! О, коли б можна б поїхати за місто!

Він не знав нічого відповідного в цьому кварталі, й вони блукали бульваром, аж поки зайшли нарешті до якоїсь винарні, де давали й обідати. У вікно вона побачила двох дівчаток без капелюхів, що сиділи коло столу з двома військовими.

У кінці довгої вузької кімнати обідало троє візників, а якийсь тип невиразної професії, розсівшись на стільці і застромивши руки за пасок на штанях, курив люльку. Куцина на ньому нагадувала собою музей плям, а з надутих, як черева, кишень стирчала шийка від пляшки, окраєць хліба, загорнутий в газету пакунок та шмат мотузки. Волосся мав густе, кучеряве, розкудовчене, аж сіре від бруду; кашкет валявся долі під стільцем.

Поява чепурно вбраної дами справила сенсацію. Парочки перестали шепотітись, візники припинили суперечку, а тип вийняв з рота люльку, плюнув на підлогу та й собі повернув голову.

Пані де Марель прошепотіла:

— Дуже мило! Нам буде дуже гарно. Другий раз я вберуся робітницею.

І без вагань та огиди сіла до дерев’яного столу, що блищав від масноти, вимитий розлитими напоями та витертий нашвидку серветкою. Дюруа трохи ніяково, трохи соромливо шукав, де б повісити циліндра. Не знайшовши вішалки, поклав капелюха на стільця.

Їли вони баранячу ногу й печеню з салатою. Клотільда приказувала:

— Страх люблю такі страви. Канальські в мене смаки. Мені тут веселіше, як у «Англійському» кафе.

Потім сказала:

— Коли ти вже хочеш мені втіху зробити, то поведи мене на бал у шинок. Я знаю тут один дуже цікавий, недалеко звідси, «Біла королева» зветься.

Дюруа здивовано спитав:

— Хто ж тебе водив туди?

Він глянув на неї й побачив, що вона почервоніла й трохи схвилювалась, ніби це раптове запитання розбуркало в ній делікатний спогад. Після короткого вагання, що його в жінок важко й постерегти, вона відповіла:

— Один приятель…

Потім, помовчавши, додала:

— Він помер.

І опустила очі, справді засмутившись.

А Дюруа вперше подумав, що нічого не знає про минуле життя цієї жінки. Певна річ, вона мала вже коханців, але яких, з якого світу? Невиразні ревнощі, якась ворожість прокидалась у ньому проти неї, ворожість до всього, що він не знав, до всього, що не належало йому в її серці й житті. Він дивився на неї, дратуючись від таємниці, замкненої в її гарненькій, мовчазній голові, що з жалем думала, може, й зараз навіть, про іншого, про інших. Як хотілося б йому зазирнути в той спогад, покопирсатись у ньому і про все довідатись, усе знати!..

Вона знову спитала:

— Поведеш мене до «Білої королеви»? Це буде справжнє свято.

Він подумав: «Чи ба, що там минуле? Дурний, коли про це думаю».

І, посміхнувшись, відповів:

— А безперечно, люба.

На вулиці вона промовила тихенько тим таємничим тоном, яким роблять признання:

— Я не зважувалась досі просити тебе про це, але ти не уявляєш, як я люблю хлоп’ячі пустощі в тих місцях, де жінкам невільно ходити. Коли буде карнавал, приберуся учнем. Я страшенно втішна в цьому вбранні.

Коли вони зайшли до танцювальної зали, вона злякано і вдоволено притиснулась до нього, захоплено поглядаючи на повій та сутенерів, і вряди-годи, коли бачила поважного й нерухомого поліцая, казала, ніби заспокоюючи себе про всякий випадок: «От солідний дядько». За чверть години їй усе це увірилось, і він провів її додому.

З того часу почались походеньки по непевних місцях, де гуляє народ, і Дюруа побачив у своїй коханці пристрасний нахил до безжурної богемної блуканини.

На побачення вона приходила в полотняній сукні та чепці, як театральна покоївка, і, незважаючи на елегантну й навмисну простоту свого вбрання, надівала брильянтові каблучки, обручки та сережки, відповідаючи, коли він благав скинути їх, таким доводом:

— Та всі подумають, що це рейнські камінці.

Вона вважала, що передяглась чудово, хоч насправді ховалась, як ті страуси, і ходила в такій одежі по найгірших притулках.

Хотіла, щоб і Дюруа прибрався робітником; та він відмовився й лишився в пристойному костюмі бульварника, навіть циліндра не перемінив на м’який фетровий капелюх.

Вона заспокоїлась таким міркуванням:

— Подумають, що я покоївка, а ти мій коханець із вищого світу.

І ця комедія здавалась їй чарівною.

Так вони заходили до простонародних шинків і сідали в кінці закуреної комірки на кривих стільцях коло старого дерев’яного столу. Кімнату повивала хмара гіркого диму, де чути було дух смаженої в обід риби; горлали чоловіки в блузах, попиваючи з чарок, а прислужник здивовано роздивлявся на чудну пару, подаючи їм вишнівку.

Вона тремтіла від страху та захоплення й поволі пила червоний сік, поглядаючи навкруги стурбованим і запальним оком. Кожна вишня нагадувала їй про злочин, кожна крапля палющого, приперченого напою давала їй гостру втіху, радість злодійської, забороненої насолоди.

Потім казала тихо:

— Ходімо.

І виходили. Вона жваво, схиливши голову, дрібним кроком, кроком