Операція-відповідь - Василь Іванович Ардамацький

— Викинути зброю! — тихо наказав худорлявий і перший кинув у кватирку свій пістолет. — Закрити люк!

Коли люк було закрито і покладено на місце лінолеум, у кімнату ввійшли співробітники німецької держбезпеки.

— Руки вгору!

Четверо слухняно підняли руки.

— В чому справа? — запитав худорлявий, намагаючись ногою підсунути ліжко на старе місце. — Ми комісіонери букініста. Що вам від нас треба? Хіба в Берліні вже не можна торгувати старими книжками?

— Відійдіть од ліжка! — пролунав наказ. — Станьте в той куток!.. Ось так.

З підвалу вже добре було чути голоси людей і шалений гавкіт собак.

— Виходьте, панове комісіонери, через крамницю, швидко!

Майор Хауссон насилу стримував себе. В який раз він намагався зломити волю лейтенанта Кованькова, але всі його зусилля були марними. Багаторічний досвід давав Хауссону право вважати молодість людини її слабістю. Він не раз добивався успіху, розраховуючи насамперед на недосвідченість чи нестійкість, властиві ще не загартованій життям людині!

Цей росіянин був молодий, обурливо молодий, а Хауссон не міг з ним упоратись. Він уже не вимагав від Кованькова ніяких відомостей.

— Невже ви, містер Кованьков, не розумієте, яку можливість втрачаєте? Трихвилинна заява перед мікрофоном — і все. А далі, коли ви захочете, кар’єра, що їй багато хто позаздрить, або забезпечене життя в будь-якій країні. Може, ви побоюєтесь відплати з боку своїх? Таке побоювання даремне. Вдень ви зробите заяву, а ввечері вже можете опинитись в Америці чи де побажаєте. Там вам нічиї погрози не будуть страшні. Сказати ж перед мікрофоном вам треба дрібницю: що росіяни тільки для пропаганди повідомляють про поставки у Східну Німеччину російського хліба і продовольства, а насправді все навпаки.

— Даремне стараєтесь. Я радянський офіцер, ми брехнею не займаємось. Весь Берлін їсть радянський хліб.

— Ви поїдете в Америку чи в будь-яку іншу країну разом з Ренатою Целлер. Вона чекає, що ви вирішите.

— Не дочекається й вона.

Хауссон дивився в голубі чисті очі Кованькова і роздратовано думав: «Що ж може зломити, нарешті, впертість цього по-дівочому рожевощокого хлопця?»

Хіба міг зрозуміти майор, що перед ним сидів не звичайний юнак, а комсомолець, який до того ж місяць тому в політвідділі армії одержав картку кандидата в члени партії комуністів! Якби Хауссон розумів, що це означає, він не спокушав би лейтенанта блискучою кар’єрою.

Просто дивно, що люди з світу Хауссона досі не усвідомили істини, підтвердженої багатьма прикладами: у безвихідному становищі комуніст вважає найкращою для себе кар’єрою можливість вмерти за честь і торжество своїх ідей. Так, багато чого ще не розуміють пани Хауссони, і через те вони роблять безліч помилок, які дискредитують їх перед усім світом.

— Наші розмови не можуть тривати без кінця. Ми примусимо вас сказати те, що нам треба. — Хауссон вп’явся жорстким поглядом у Кованькова. Але він не побачив у голубих очах лейтенанта ні страху, ні розгубленості.

— Давно готовий і до цього. — Кованьков глузливо дивився на майора.

Хауссон підвівся.

— Подумайте до завтра…

У кабінеті на своєму столі Хауссон побачив шифровку: «Арештована група букініста, в тому числі наш зв’язковий Грант. З усієї групи, за попередніми даними, на волі лишився тільки Арнольд Шокман».

Робота розвідки завжди нерозривно пов’язана з риском. Провали неминучі. Треба тільки добиватися, щоб успіхів було більше, а невдач менше. Хауссон, як ніхто інший, знав це і, хоч був роздратований впертістю російського лейтенанта, прочитав шифровку спокійно і поклав її в сейф. Доля погублених людей його анітрохи не хвилювала. Та й що він міг зробити для їхнього порятунку? Нічогісінько. Він уже давно звик називати таких людей битою картою. Єдине, про що він з жалем подумав, це про ліквідацію букіністичної крамниці. Яким чудовим прикриттям вона була для цієї групи!

Хауссон викликав стенографістку і продиктував донесення начальству про провал групи букініста. В цей час у кутку на столі задзвонив телефон прямого зв’язку з берлінською комендатурою.

Хауссон узяв трубку.

— Слухаю… Коли? Зараз приїду.

Поклавши трубку, Хауссон наказав стенографістці поки що не віддавати донесення у шифрувальний відділ.

— Буде важливе доповнення, — сказав він, квапливо одягаючись.

У комендатурі, як завжди, панували метушня й галас. У похмурому коридорі до віконець, де видавались різні довідки, стояли довгі черги цивільних німців. Німецька мова змішувалася з англійською. Офіцери й співробітники комендатури раз у раз з папками в руках пробігали по коридору. Кожний вважав своїм обов’язком вимагати тиші. Гомін стихав. Але як тільки офіцер зникав за дверима, коридор одразу знову сповнювався галасом.

Хауссон, не підводячи очей, швидко пройшов у кінець коридора і ліфтом піднявся на четвертий поверх. Біля виходу з ліфта його зустрів кремезний офіцер з непропорціонально маленькою головою. Риси його обличчя були дрібні й загострені. Дрібочучи коридором поряд майора, офіцер не зводив з Хауссона очей і торохтів:

— Вона прийшла годину тому. Красива, недурна. З нами вести розмову відмовилась. Зажадала представника іншого відомства. Ми пробували говорити з нею суворо. Але вона знову почала вимагати, щоб викликали вашого представника, і додала: «Повідомте, що я прийшла в справі букініста».

— Так і сказала: «В справі букініста»? — на ходу швидко запитав Хауссон.

— Так, точно так.

— Як вона називала наше відомство?

— Політична поліція… Прошу сюди! — офіцер широко розчинив перед Хауссоном двері.

Дівчина, що сиділа на дивані, підвелася, коли зайшов Хауссон.

Майор зміряв її зневажливим поглядом і, не скидаючи пальта, сів за стіл.

— Прошу вас сюди, — сухо