Операція-відповідь - Василь Іванович Ардамацький
Пост «Каменяр».
Черговий, припавши до оптичного приладу, підняв руку.
— Увага! Відчиняються двері крамниці.
Другий співробітник поклав руку на пусковий важіль кіноапарата, але товариш зупинив його.
— Не треба, це вийшов Йоганн Ремке.
Йоганн Ремке, він же і надокучливий покупець, неквапливо попрямував у бік оперативного пункту номер два.
— Ну, як справи, Ремке?
— Нічого. З нервами у нього не все гаразд, він ладен був мене живцем з’їсти!
— Гостя його не бачив?
— Ні, він, напевно, в кімнаті за портьєрою. Купив ось книжечку з символічною назвою «Початок кінця».
— Небезпечні вільності, Ремке! Він же міг запідозрити в цьому недобре.
— Він навіть не глянув, що я беру.
Пост «Піраміда».
— Дивись — чоловік! Куди це він прямує руїнами? йде впевнено, наче вулицею.
— Справді. А озирається, мов загнаний вовк.
— Дивись, дивись!
Це був Зігмунд Лісовський. Він зупинився біля цоколя зруйнованого будинку і довго оглядався на всі боки. Впевнившись, що ніхто його не бачить, зігнувся і пірнув у отвір напівпідвального вікна.
— Викликаю оперативний пункт номер один. Говорить «Піраміда». Тільки що…
Оперативний пункт № 1.
— Повідомлення прийнято, спостерігайте далі. Посилаємо співробітників з собаками.
Пост «Каменяр».
— До уваги оперативних пунктів! З східного боку.’ з’явились двоє. Ідуть до букіністичної крамниці. Починаємо кінозйомку. Один з них — той самий, що був у крамниці. Другий, з усього видно, тут уперше.
Оперативний пункт № 1.
— Увага! Слухайте всі, всі! Говорить пункт номер один. Рівно через п’ятнадцять хвилин після того, як ці двоє зайдуть у крамницю, розпочнемо операцію. Ще раз попереджаю: зброю застосовувати тільки в крайньому разі. Не вимикайте радіо, слухайте мене весь час…
— Мені доручено передати вам, що начальник Мілітаріінтеллідженс департамент містер Форстер вважає вашу роботу дуже поганою… — Почав худорлявий чоловік у потертій кожанці, коли зібралися всі, кого викликали до букініста. — Мабуть, ви повторюєте основну помилку свого безталанного фюрера: самовпевненість замість розуму. Ця історія у Франкфурті просто ганебна, два досвідчені агенти не зуміли впоратись з дівчиськом! А один ще й загинув нізащо. Тепер червоні натраплять на ваш слід. Які були документи у вбитого?
— Несправжні, — похмуро відповів Лісовський.
— Це я розумію. Але які? Зроблені у нас?
— Ні. В мене і Карла були документи, виготовлені в нього… — Зігмунд кивнув на букініста.
— Добре, хоч це передбачили, — полегшено зітхнув худорлявий. — Ті, що гналися за вами, не догадалися, що ви хотіли збити Целлер?
— Не думаю. Наша людина, яка спостерігала всю цю історію, сказала, що Целлер упала з переляку. їй допоміг підвестись якийсь перехожий, і вона пішла додому…
— А ви впевнені в її старшій сестрі?
— Цілком, — відповів букініст. — Головний лікар дав їй отруту. Як тільки Аліса Целлер побачить, що ми для неї нічого зробити не зможемо, вона замовкне назавжди.
— Давно треба було це зробити. А щодо головного лікаря, то він уже в нас. Отже, зірвано з хорошої стратегічної точки ще одну людину. Франкфурт став для нас білою плямою. І все через те, що ви ніяк не можете відмовитись од провінціальної театральщини, яку так полюбляло ваше гестапо! Навіщо було молодшу Целлер викликати у Франкфурт, інсценувати хворобу старшої? Хіба ви не могли покінчити з молодшою тут?
— Тут це було б важче, — відповів букініст.
— Але виявилось, що важче там. Усюди, панове, важко, де не вистачає вміння. От у чому справа. Найприкріше те, що цей провал стався саме тоді, коли ваші дії мали бути найактивнішими і найефективнішими.
— Головне ми зробили — російський офіцер у нас! — визивно кинув букініст.
Чоловік у кожанці нічого не сказав, навіть бровою не повів.
— Ви, нарешті, зв’язались з цим морським офіцером, батьком спортсменки? — звернувся він до Лісовського.
— Так. Відбулась перша розмова.
— Ну і що?
— Не сподобався він мені. Мовчить. А коли говорить — викручується, наче вуж.
— Коли ви ще з ним зустрінетесь?
— Домовились у неділю. Він прийде сюди о другій годині дня.
— Гаразд.
— Тепер ви всі маєте розпочати зовсім нову і не дуже складну справу. — Худорлявий старанно загасив сигарету і вів далі: — Війна кинула у вир життя багато підлітків, у яких немає батьків. Ці підлітки нас дуже цікавлять. Треба набрати їх якнайбільше. Хлопці тиняються біля театрів і ресторанів, їм хочеться красивого життя, а грошей немає. Кажіть їм: «Ідіть у Західний Берлін, вулиця Беллермана, дев’ятнадцять, четвертий поверх, квартира п’ятнадцять». Нехай запитають там Вольфганга Клоза, і він кожному дасть легкий і добрий заробіток. Таких підлітків нам потрібно сотні. Вони зможуть завдати багато неприємностей червоним. Настане час — вони із зброєю в руках вийдуть на вулиці Східного Берліна і…
Хтось постукав у двері.
Худорлявий замовк і запитливо глянув на букініста.
— Хто це може бути?
— Не знаю… — відповів товстун.
Настирливий стук повторився.
— Може, якийсь ідіот-книголюб.
Букініст підвівся і попрямував у крамницю.
— Стійте! — гукнув худорлявий. — Негайно відкрийте підземний хід! Все може бути…
Відсунувши ліжко, підняли лінолеум і відкрили люк.
— Тепер ідіть, — худорлявий стояв біля самого отвору. — На випадок небезпеки голосно скажете «так». Ідіть!
Знову почувся стук у двері, сильний, нетерплячий.
— Ідіть же, хай вам чорт! — вигукнув худорлявий. Букініст витягнув з стола пістолет, відвів запобіжник, поклав зброю в кишеню піджака і вийшов.
Небезпека підстерігала одночасно з двох боків. З крамниці пролунало голосне «так». З гуркотом відчинились вхідні
