Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Парчевський і Костя перейшли майдан упоперек, впрост. Це було ціле життя. Півтори хвилини. Люди на насипу тоскно мовчали. Сніг танув у них під ногами і стікав по цементу цямриння брудними струмочками. Десь плакала дитина.

Парчевського і Костю провели повз вишикувану комендантську сотню, їхню сотню — козаки стояли вільно і дивилися в землю. Парчевського і Костю підвели до муру і поставили спиною до майдану, до народу, до сотні. Позаду забряжчала зброя — то підбігли «січовики» з гвинтівками в оберемках і роздавали їх козакам. Страшно знайомий голос прокричав козакам: «Струнко!» Потім цей голос — ну, чорт забирай, чий же він? — повідомив козаків, що гвинтівки заряджені через одну бойовими й холостими патронами. Костя вилаявся крізь зуби. Знайомий голос в цей час підскакав коном ближче і наказав засудженим: «Кругом!»

Парчевський і Костя обернулися враз — чітко, як і належить, пристукнувши підборами.

Ну, звичайно ж! То був Репетюк. Кінь басував під ним, він притримував його лівою рукою, в правій був затиснутий нагай. Він не дивився на Парчевського з Костею, і скельця пенсне вилискували на скісному промінні сонця. Козаки комендантської сотні, їх сотні, стояли в дві шеренги з гвинтівками до ноги. Як і раніше, вони дивилися в землю. Підійшли члени суду, і ще раз пишно і бучно голова суду виголосив присуд — «за зраду неньки України і замір на державний переворот».

Тоді, дивлячись вбік, Репетюк прокричав засудженим знову: «Кругом!» Парчевський з Костею повернулися лицем до стіни.

— Сотня!.. — гукнув Репетюк.

Зброя брязнула, козаки одірвали приклади від землі.

Тої ж секунди, мов змовившися, Парчевський і Костя обернулися «кругом». Вони стали лицем до своєї сотні. З тихим гуркотом приклади стукнули один за одним вздовж фронту сотні об землю.

— Кругом! — зойкнув Репетюк.

Парчевський і Костя не ворухнулися. Вони хотіли дивитися смерті в лице.

Від вокзальних сходів, де стояв, здаля милуючися процедурою, великий почет петлюрівських старшин і отаманів, вже скакав другий старшина. В руках у нього були дві чорні стрічки — довгі й широкі. Він підскакав до Репетюка і віддав йому одну. Потім вони під'їхали до Парчевського з Костею щільно. Схилившися з коней, вони почали зав'язувати їм очі.

Парчевський мотнув головою.

— Льонька! — сказав він крізь зуби. — Іди к чортовій матері!

Зав'язавши очі, старшини від'їхали.

— Сотня! — вдруге скомандував Репетюк.

Парчевський і Костя зірвали пов'язки. Вони хотіли бачити свою смерть.

— По зрадниках неньки України!.. — зриваючись, зарепетував Репетюк. Але враз він урвав ренет, не кінчивши команди.

Козаки стояли струнко, і гвинтівки були при нозі. Жодна гвинтівка не скинулася на руку. Козаки дивилися просто вперед — в лице сотнику Парчевському і хорунжому Туруканісу.

Кілька жінок істерично скрикнули на схилах насипу.

Репетюк змахнув нагаєм і помчав перед фронтом сотні. Він рахував козаків і кожному десятому наказував вийти вперед. Козаки робили крок і виходили наперед.

— Хлопцы! — гукнув Костя. — Пустяки! Стреляйте! Не губите себя!

Парчевський тихо заплакав. Сльози потекли по щоках, за комір френча, на груди.

Каре «січовиків» оточило десятьох козаків, і вони зникли в пащі проїзного тунелю. Репетюк гукнув команду зімкнутись. Шеренга зімкнулась.

— Сотня! — втретє зарепетував Репетюк, і голос його вібрував.

Гвинтівки брязнули і впали на руку.

— За неньку Україну!.. Гвинтівки припали до плечей.

— Огонь!

Залп ударив гучно і загримів довгою луною в пащі тунелю. Рясно посипалося скалля цегли з стіни. Сивий димок тихо звивався струмками вгору, в промінні сонця він розпливався рудий.

Парчевський і Костя стояли. Метром вище їхніх голів цегляна стіна густо червоніла півсотнею свіжих вищербів.

Тоді з громом копит підгарцювала сотня гайдамаків. Комендантська сотня була взята в кінне каре і зникла в пащі тунелю. Чота «січових стрільців» викрокувала на місце комендантської сотні.

Репетюк тихо чекав, поки хорунжий шикував чоту одною шеренгою. Він все поправляв пенсне, і руки його тремтіли дрібно й невпинно. В шерензі «січовиків» Парчевський ще встиг побачити бліді лиця Теменка й Туровського.

Схили насипів порожніли, люди бігли геть, жінки плакали, діти кричали. Марно цеп «січовиків» намагався стримати натовп і повернути його назад. «Січовикам» очі заляпували грязюкою і тікали. Залп прогримів знову, і Костя з Парчевським впали один на одного.

Козубенко зіп'явся на якийсь пеньок, усі замовкли.

Ліс довкола стояв тихий, мовчазний і непроглядно білий. Рясний іній важко хилив гілля вниз. Вранішнє марево здійнялося догори і вже пливло високо хмарною габою.

Козубенко потер змерзлі вуха долонями і вийняв свій потріпаний записник. Він розгорнув його на останній сторінці.

— Зілов Іван, — неголосно викликнув він.

— Я.

— Ти — розвідка. Командир.

— Єсть.

І, немовби зразу ж рушаючи в дозор, Зілов закинув гвинтівку на ремені за плече. Недогризком олівця Козубенко відмітив у записнику птичку.

— Полуник Євген.

— Єсть.

— Ти відповідаєш за зв'язок.

— Слухаю.

Козубенко виставив другу птичку.