Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Зілов, Піркес і Макар опустили гвинтівки.

Луна завмерла десь далеко, стало тихо, як ще не було, і тільки чулося, як поруч хтось чи то схлипнув, чи то пхикнув і потім важко сів на землю. І брязнула гвинтівка.

Макар сидів долі, гвинтівка лежала поруч у снігу, руками він теж спирався на сніг — він був блідий, аж прозорий, скроні сині, ластовиння рясно й чітко визорилося на його щоках. Він марно силував себе стулити губи й ковтнути. Спазм давив його і котився вгору, до горла.

— Розумієш… — прошепотів він нарешті, коли хтось подав йому жменю снігу. — Ти ж розумієш… я ж… ніколи ще… не вбивав…

Іванко підійшов до Катрі і тихо торкнув її за плече.

Катря глибоко й рвучко зітхнула і озирнулася. Під очима в неї були великі темні западини. Очі зустріли Іванка коротко й гостро, немов не його.

Іванко знову засоромився і почервонів. Він ковтнув швидко-швидко підряд два рази. В руці він простягав до Катрі маленький чорненький гаманець.

— Ось, — сказав він, — залишився ж тоді в мене ненароком… Побий мене бог… скрізь шукав… І всіх розпитував… завжди при собі ношу, сподіванка все-таки, сказати б, постійна у мене була… що зустріну, тобто дві керенки і шістдесят п'ять копійок миколаївськими… як були. А в маленькій кишеньці поштова марка на сім копійок і… записочка рожева… секретного, дівочого тобто, содержанія… я навіть і не читав…

Катря схлипнула, потім заплакала і, обійнявши раптом зовсім розгубленого й зніяковілого Іванка, поцілувала його в губи. Потім схилила голову йому на плече і так залишилася, схлипуючи. Іванко стояв, боячись ворухнутися, розчепіривши руки й водячи по всіх переляканими очима.

Юринчук звів руку вгору:

— Передаю наказ комітету, товариші!

Всі стовпилися тісно, Юринчук передав наказ.

Шумейко, Тихонов і весь більшовицький комітет лишаються в підпіллі. Але півтори сотні повстанців, селян і робітників, залишивши зруйновані села й слободи, пішли за Юринчуком партизанити в ліс. Комсомольській групі наказувалося негайно влитися в партизанський загін Юринчука і разом з ним, у боях і повстаннях, іти на північ, на з'єднання з Червоною Армією. Комісаром загону призначалося Козубенка.

Партизани йшли від станції геть, через ліс, їх виводив Абрагам Цріні — місце зустрічі за Межирівським тартаком.

Попереду, кроків сто, попід краєм лісу, розвідкою йшов Зілов. Гвинтівку він тримав напоготові. Далі, по двоє в ряд, з гвинтівками за плечима, виступали: Юринчук, Козубенко, Полуник, Макар, Катря, Потапчук, Іванко та ще двоє фронтовиків. За ними їхала тачанка. Стах — шкутильгавий — та Золотар — ще недужий — сиділи верхи на конях. Піркес примостився біля кулемета — обличчям назад.

Сонце пробилося вже крізь пелену, світило тепер у спину. Тінь кожного лежала на дорозі, просто перед ним. І тіні ритмічно похитувалися й перехилялися зліва направо. Шлях лунко порипував під чобітьми. Сніг гостро іскрився попереду на полях. Ліс стояв, вишикувавшися, збоку — тихий, урочистий і пишний. Він немов приймав парад.

Комсомольський батальйон ішов через ліси, степи і доли — і після кожного селища він мав бути більшим ще на одного. Батальйон прямував на північ, на з'єднання з Червоною Армією. На шляхи світитимуть йому і сонце, і місяць, і зорі. Батальйон мав пройти крізь засади, погоні й бої. І він мав прийти в повному складі: чотири роти, шістнадцять взводів, чотириста багнетів — комсомольський батальйон.

1937 р.

До тому ввійшла автобіографічна повість видатного українського письменника, Героя Соціалістичної Праці Юрія Корнійовича Смолича «Дитинство», романи «Наші тайни» і «Вісімнадцятилітні», в яких автор талановито і правдиво розповів про своє покоління. Він підкреслював, що «автобіографічні книжки пишуться не про себе, вони пишуться про свого сучасника. Вони розкривають епоху, описують широке коло цієї епохи, сучасників автора» (Смолич Юрій. Перша книга. К., 1951, с. 84).

Окремі епізоди романів, місця, де розгортається дія, дають змогу виявити певну подібність до фактів, обставин життя письменника. І все ж трилогія — це насамперед історія сучасника, який шукає і знаходить своє місце в революції. Художник ніби навмисно заплутує читача (особливо в романах «Наші тайни» і «Вісімнадцятилітні»), наділяючи автобіографічними рисами то одного, то іншого героя.

Спочатку письменник створив роман «Наші тайни» про юність свого покоління (книга написана 1934 р., надрукована в 1936 р.), потім, ніби повертаючись назад, він написав повість про дитинство героя, що доповнює панораму життя його сучасників. «Дитинство» (написано 1936 р., надруковано в 1937 р.) відокремлено від наступних книг значним життєвим матеріалом і часом дії: невелика за обсягом повість охоплює десять років — 1902–1912. Це найбільш автобіографічний твір письменника з описами численних фактів, осіб, подій, які мали місце в реальному житті Ю. Смолича. Роман «Наші тайни» розповідає про тривожні роки в житті країни — 1914-1917-ті, а найбільше епічне полотно — роман «Вісімнадцятилітні»-про буремний 1918-й.

Загалом герої не переходять з роману в роман, хоча деяких з них зустрічаємо в «Наших тайнах» і «Вісімнадцятилітніх». І все ж три книги об'єднані письменницькими роздумами про долю покоління, про шляхи першої генерації української інтелігенції (див.: Піскунов В. Творчість Юрія Смолича. К., 1982, с. 110–183).

Особливо пов'язані між собою романи «Наші тайни» і «Вісімнадцятилітні». Відносно самостійні твори створюють широку історико-епічну картину завдяки хронологічній послідовності глибоко зображуваних подій, одним і тим же героям, спільній композиційній побудові.