Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
— Вітаю вас! Щойно приїхала ваша теща!
— Теща в дом, все вверх дном! — поклав трубку елегантний хорунжий і пригладив нафіксатуарений англійський проділ.
Тоді швидкими кроками, без шапки й шинелі, він вийшов на ганок у двір. Перед флігелем стрибали з ноги на ногу й прнхлопували рукавицями, гріючися, комендантські козаки. Коні стояли загнуздані під навісом.
— По коням! — весело скрикнув хорунжий Туруканіс.
І тої ж секунди майже одночасово в трьох кінцях міста — з вежі костьолу, з даху гімназії, з горища залізничної лазні — звилися вгору зелені ракети…
Селяни з'явилися зразу ж і звідусіль.
Вони виникали, мов гноми із надрів землі. Вони вставали в садках з-під кущів, відокремлювалися від тіней будинків, виплазовували з-під містків, вибігали з-за дерев'яних халабуд літніх убиралень. Вони плигали через паркани садів — і вулиці, всі вулиці околиць замурашіли враз білими постатями з блискучою зброєю у руках. Сніг засипав їх одежу, поки вони сиділи причаївшися, і вони йшли тепер, мов живі замети, не обтрушуючися. Багаття вони розпалили ген там, у полі, а самі нишком у сутінках вечора скралися до околиць.
Тихо, без пострілів і без гомону, не поспішаючи, по-хазяйському, вони пішли вулицями вгору — до вокзалу. Снігу лежало мало, сніг був мокрий, він лип до підошов, і білі покрови вулиць зразу ж зарясніли чорним цятовинням слідів. Селяни пройшли — вулиці знову стали порожні, і тільки рясне чорне цятовиння зосталося на дорозі. Сліди були всі однакові — носками підошов до вокзалу. Сніг засипав сліди поволі.
І аж тоді, як коло цепу стислося вже на підступах до залізничного насипу, — тільки тоді нагло вдарили залпи гвинтівок.
Але Петлюра був хитрий також. Його експрес спинився біля перону вокзалу, і даремно численні гайдамацькі караули вибігли йому назустріч. З розкішних пульманів до них не вийшла жодна душа. За дзеркальними вікнами було повно яскравого світла, але людей нікого. Експрес був порожній.
Петлюра пустив його попереду себе, а сам десь позаду трусився товарним маршрутом.
Зате, вслід за експресом, на станцію влетів один панцирник, за ним другий і третій. Одночасно з одеського боку назустріч влетіло чотири.
Гайдамацькі караули вже розсипалися вздовж ешелонів у цеп — ніч зокола гриміла, тріскотіла й гуркотіла тисячами пострілів.
Міністри вибігали з своїх вагонів у самій білизні і натовпом тислися до вокзальних тунелів. З тунелів назустріч гриміли залпи робітничих дружин.
Зверху, з самого неба, з водокачки гучні кольти заливали перони і дахи ешелонів рясним свинцевим дощем.
Сім панцирників тим часом оточили вокзал кільцем: три — вздовж північного перону, чотири — вздовж південного. Вони заступили вокзал сталевими шанцями. Кулемети сипонули на всі боки, по насипу вниз. Гарматні жерла, навпаки, звелися вгору. І вдарили одне за одним — може, двадцять номерів — поодинці, групами, раз у раз, без інтервалів. Страшна канонада загриміла враз. Червоні випали з жерл забивали один одного — і ніч затремтіла в рожевій заграві, немов у тропічну грозу або в північному сяйві.
Петлюрівські кулемети сипали з насипу, вздовж по вулицях вниз, в упор. Гармати, навпаки, били далекими траєкторіями, і розривів не було чути. Кулемети розстрілювали лави повстанців тут, снаряди громили їхні села там, за далеким колом огню.
Агентура націоналістів попередила Петлюру.
І селяни кинулися назад: по селах били запальними набоями, села запалали — вістка про це прилетіла невідь звідки, ще попереду заграв. Селяни побігли по вулицях до околиць назад — сквапно і без ладу. Сніг був мокрий, він прилипав до підошов, і чорне цятовиння слідів зарясніло після них позаду. Сліди бігли носками назад, від станції геть. Сніг засипав сліди поволі.
Але сніг ще не засипав слідів вщент, як на станцію один за одним влетіли ешелони. «Січові стрільці» виплигували з ешелонів і шикувалися в колони. Шість ешелонів прибули протягом півгодини. Петлюра тікав позаду чималого війська.
І по всіх путівцях, за селянами навздогін, вже поскакали густі кінні загони, заторохкотіли кулеметні тачанки, зарипіли підводи з пішими «січовими стрільцями»…
Сотника Парчевського і хорунжого Туруканіса судив екстрений військово-польовий суд штабу головного отамана військ УНР другого дня, о десятій годині ранку.
За ніч прибуло ще півтора десятка ешелонів, місто й околиці були повні жовто-блакитного війська, від сіл довкола по обрію важкими брилами лежав чорний дим, залізничний шлях до кордону був уже вільний, селянські республіки топилися зараз в крові та вогні — і суд був пишний та бучний.
В залі першого класу розсунули столи, вазони з пальмами розставили на підвіконнях. Проти дверей до «царських покоїв» виставили столик, накритий замість скатерки жовто-блакитним рядном. Ще два жовто-блакитні прапори схрестилися позаду над столом, на тому місці, де висіли станційні дзиґарі. За стіл сіли полковники й отамани в шапках з шликами, оселедцями з-під них і довгими вусами додолу. «Січові стрільці» в мазепинках і з австрійськими гвинтівками при нозі в дві шеренги взяли стіл у каре. Вздовж проходу через залу в чотири шеренги вишикувалися гайдамаки. За спинами гайдамацьких шеренг зосталося багато вільного місця, і туди з двох бічних дверей впустили «народ». То були залізничні «Курені» й «Просвіти», з прапорами, вільні від караулу «січовики», старшини та гайдамаки. «Січовий» срібний оркестр розташувався біля жіночої убиральні.
Парчевського і Туруканіса ввели з середніх дверей — з-за буфетного прилавка. Вони пересиділи решту нічних годин в льодовнику вокзального буфету без шинелей. Сорок «січових стрільців» замикали довкола них каре.
Парчевський і Туруканіс пройшли тихо через залу. Їхні кроки ковтала широка оксамитова доріжка, яку до війни простилали тільки тоді, коли імператор Микола Другий, проїздивши через станцію, спинявся з'їсти славетний на весь південь шашлик татарина Кабутаєва. Бліда посмішка ковзнула по губах Парчевського — він
