Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич

Он вона, та вежа. Та, що ліворуч. А дивився він через те вікно. Якраз, мабуть, сюди, де зараз Юра з Сьомкою стоять і балакають… Юра роззявляє рота і застигає. Сьомка аж пританцьовує від захвату… Право слово! В мурах у костьолі ще й досі кільця від ланцюгів. А на всі боки, до церкви, до річки, до лісу, — підземні ходи. Право слово!.. Сьомка вже надумав тим ходом кудись пройти. Он слобідські хлопці — шевців Казимирка та млинарського слюсаря Федько — лазили вже тим, що до ріки. І мало не подохли там. Дихати там нема чим. Повітря нема. Зате кісток і черепів повно. Право слово! А ще, кажуть, шаблі валяються та золоті гроші порозкидані. Сьомка вирішив неодмінно піти і ті гроші повизбирувати. Чого їм пропадати? І чортів він не боїться. Це ж не скарб, а просто порозкидано. Чорти тільки скарби стережуть. А на розкидані гроші тих чортів і не настачиш. Он вчора мамка дала Сьомці копійку, а він її загубив, так що ж ти думаєш — її десь чорт вартує? Єрунда! Сьомка піде разом з Казимиркою та Федьком, що вже й дорогу знають, Юра, коли хоче, може з ними теж піти. І взагалі до них можна піти зараз і змовитися. Та й заодно і череп роздивитися. Який череп?.. Звісно який — звичайний людський. Вони його звідти, з підземелля, принесли. Порубаний шаблюкою, отакенні-о діри в голові, і щелепа перебита. Право слово!.. Череп самого Кочубея… © http://kompas.co.ua

Юра з Сьомкою зриваються і біжать. Казимирка з Федьком живуть недалеко, зразу за рогом, але треба швидше, поки не повернеться Федьків батько з млина, бо коли він повертається, він зразу починає Федька шмагати, і тоді вже Федькові нема часу на єрунду.

Юрине серце тьохкає і підплигує в грудях, мов у порожнечі. Він на вулиці сам, без мами і папи, без сестри і навіть без брата. Яке це прекрасне почуття — почуття самостійності! Крім того, зараз він побачить череп Кочубея і змовиться з Казимиркою та Федьком про похід до підземелля. Золоті монетки хай вже собі забирає Сьомка. Юра вибере добрячу шаблюку. Може, там десь валяється шаблюка самого Кочубея?

Казимирка з Федьком зустрічають, проте, зовсім несподівано. Вони раптом вискакують з-за паркана своєї садиби з величезними грудками сухої землі в руках. Одна грудка поціляє Сьомку в груди, друга хряпає Юру в тім'я і збиває геть кашкет. Юра скрикує, хапається за голову і сідає долі. Але колір його волосся вже помічено, і на Федька з Казимиркою він також справляє захватне враження. На прузі паркана вони вчиняють дикий танець і горлають на всю вулицю так, що це чути, мабуть, по той бік ріки: «Рыжий красного спросил, чем ты бороду красил, — я не краской, не замазкой, я на солнышке лежал и кверху бороду держал!..»

Друга грудка влучає Сьомку в вухо, і з ревом він кидається назад навтікача. Юра поспішає за ним — одна грудка б'є ще його нижче поперека, друга в праве плече…

Ввечері Юра сидить над товстезним томом Пушкіна, розгорнутим на поемі «Полтава». Невже ж таки правда, що все це, про що тут написано, справді відбувалося якраз тут, де живе зараз Юра, де він щодня ходить, де, може, він зараз сидить? І невже те, що було, — справді колись таки було? Як було вчора, як є сьогодні, як буде завтра? Аж страшно!..

Юра визирає у вікно. Господи! Ну, звичайно ж! I луна, і висота, і спокійно, і сіяє… От тобі й Біла Церква! Чи ж міг Юра коли подумати?.. Юра визирає ще. Навпроти вікон — сквер, далі міський сад, а ще далі величезний парк графині Браиіцької, Олександрія[71]. Певна ж річ! Оце ж вони й були «пышных гетманов сады». А старий палац був там, де зараз костьол, це ж і Сьомка сказав…

— Мамо! — схвильовано запитує Юра. — То все правда, що Пушкін про Білу Церкву написав?

— Правда, Юрок, правда, — каже мама.

— І Мазепа був, і Кочубей?

— Ну, аякже!

— І Пушкін був з ними знайомий?

Мама сміється:

— Пушкін жив уже після того, як померли Мазепа і Кочубей.

— Як же він знав, що було до того, як він сам народився?

— Йому розповіли старші люди.

А звідки ж вони могли знати не