Ольга Токарчук. Останні історії - Ольга Токарчук
Маємо купу часу. Майбутнє непомітно зникає, вивітрюється, тане. Не потрібні вже списки покупок, ані телепрограми на наступний тиждень, ані графік посіву моїх квітів і його овочів. Календарем можна зранку розпалити в кухні. Сходить сонце і підтверджує всю правду: скреготнуло і зупинилося. Мене це зовсім не турбує. Після стількох років співу в церкві, не потребую неба. Мені вже досить. Була б морока, коли треба було б ще кудись мандрувати. Знову переїжджати, звикати до нового місця, сумувати. І це в моєму віці! Але коли не буде неба, не буде і Петра. Відвертаюся до вікна і дивлюся в білизну. Біле ніщо повільно гасить день. Петро був би єдиним виправданням існування неба. І Лялька.
Сидять тепер обоє на довгих дерев’яних лавах серед самих святих, так само, як на іконах.
Потім, коли виходжу на вулицю протоптувати три горизонтальні лінії, думаю цілими реченнями, що Петро помер. Помер. Помер. І відкриваю, що це небагато означає. Змінилося те, що він цілий час лежить на веранді, а не сновигає хатою, не стогне, коли піднімає відро, не кляне під ніс, коли не може потрапити викруткою в голівку шурупа. З якоїсь причини подовжив собі післяобідній сон. Я могла би навіть розізлитися на нього, що залишив все на мою стару сиву голову.
Лінії вдалися, але вже не маю сили, зупиняюся за півкроку, за півлінії, перетинаючи впоперек схил.
Моя перша дитина померла в потязі під час двотижневої зимової подорожі. Це була Лялька. До нас викликали лікаря, але що він міг вдіяти. Тепер дали би антибіотик і по всьому. Тоді лікар небагато міг зробити. Саліцил і холодні компреси при гарячці. Я хотіла везти далі зі собою свою Ляльку, але не дозволили. Мусили її поховати в якомусь гівняному Ключборку. Такі після себе залишили сліди. Той край привітав нас тим, що я втратила дитину. Я мала би від неї справжніх онуків. Кожна людина, яку ми минали на вулиці, могла би бути моїм онуком. Я мала у собі сотні яєчок, зародків людей. Носила їх у животі, як ікру — тісний невеликий натовп істот, які стоять у черзі по життя. Такі є небеса на іконах: в останніх рядах, далеко понад святими, понад ангелами клубочаться душі. Їх так багато, що виглядають розмитими. Біля самого краю ікони. Важко сказати, чи це ще личка, чи фактура фарби. Ти її вбив, Петре, бо коли б ми залишились, то я б говорила тепер до внуків. Дай мені святий спокій, лежи собі мертвий.
Але маєш другу доньку, сніжить Петро, як голос із телевізора. Ну, добре, нехай буде. Встаю, щоб вдягнутися і вийти, але він мене затримує. Так, маю другу доньку. Передала їй частину свого урожаю. Розмножилися в ній, понесла далі у світ мої яєчка, які тепер несе її донька. Може, за якийсь час народить хлопця, подібного до Петра, але не знатиме, звідки такий взявся. Ніхто не розпізнає Петра.
Ми зникли одного дня. Всі звідти. У наших домах поселилися чужі люди. Ми сіли в холодні повільні потяги. Товарні, бо ми були товаром. Дорогою губилися діти, світлини і документи, так що не вдасться вже відтворити генеалогічних дерев. Є заледве сіянці, маленькі кущики. Той зник, той не повернувся, той виїхав до Штатів, того хтось застрелив, коли він повертався з війни, теж під Ключборком чи Калішем; тих підпалили сусіди, і згоріли всі їхні папери, тому тепер не відомо, ким вони були. Тамтих вивезли, викинули, вигнали. А ті, котрі вижили, сидять тепер тихо, притиснуті до землі, пильні. Що кому до моєї дитини?
Причини — завжди об’єктивні, зовнішні, політичні, переплетені одна з одною. Збираються типи з великими животами й малими пуциками, бачать світ у загальному, на мапах, складається для них із ліній і плям, пересувають по тих лініях пальцями і говорять: “Одні йдуть праворуч, інші — ліворуч, ті залишаються, а ті Ідуть вперед”. Ті там, а ті тут. Тих розділити, тих виселити, а тих залишити.
А може, це ще складніше — може, людей охоплює гарячка подорожі, хоч самі про це не знають. Не можуть спати, а коли вдасться їм задрімати, то сняться їм чужі країни, далекі степи, дивовижні не свої міста; їм сниться дорога, яка навпіл перетинає обрій. Їх носить, сухопутні щурі несподівано хочуть вийти в море, марять високими горами і ріками, які треба подолати. А оскільки немає жодного раціонального приводу, щоб вирушити з дому, знаходять зовнішні причини, фальшують дані, читають у газетах поміж рядками і розпалюють війни. Політика — це знаряддя того прагнення, що сидить у генах цілих поколінь. Це цілком можливо. Колись була доля, тепер — гени.
Там була світла рівнина. Сонце відбивалося від пшеничних полів і разило очі. Люди ходили з примруженими очима. Ріка також була світла, розлита і така велика, що вміщала у собі величезне небо, найбільше, — ніде потім я не бачила такого величезного неба. Земля була густа і чорна, липка. Чіплялася до черевиків після дощу, а перетворена на порох, робила камінці сірими. Дороги були прямі та рівні, а не вниз чи під гору, як тут. Села розлогі, а хати з глини, низькі, з холодними сіньми, під стріхою. Були лящі у ставах і антонівки на яблунях. Ми мали малих корів і малих псів. Навіть відра на молоко були меншими, навіть корита для худоби. Ліжка були короткі, так що торкався п’ятами дерев’яного канта. Світ там був зручнішим, пасував до руки, як добре вистругана колодка ножа. Кожна річ була допасована до тіла — безпечний зношений одяг, рідний і незмінний. Всі люди, які жили до нас, напевно, були краплями, які видовбали для нас у скалі зручну колиску. Голоси зі світу пробивалися туди крізь завіси туманів, блудили дорогами. Розбивалися на різні мови.
“Що за дурниці розповідаєш?” — знову сніжить Петро. Я заспокійливо гладжу його по руці. “Якоїсь ночі, — каже він, — кордон рушив із місця і опинився цілком деінде. І виявилося, що ми опинилися
