Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд
Вона дивилась на нього і дивувалася: що могло здолати таку людину? Принаймні не Джеймс Таґґарт.
Вона спіймала на собі запитальний погляд Конвея. Потім він усміхнувся, і Даґні здивувалась, угледівши в тій усмішці печаль і жаль.
– І не варто мене жаліти, — мовив він. — Думаю, у вас попереду тяжчі часи, ніж у мене. І боюсь, на вас чекають значно більші втрати, ніж випали на мою долю.
* * *
Того ж дня вона зателефонувала на завод і призначила зустріч із Генком Ріарденом. Щойно Даґні поклала слухавку і схилилася над розкладеною на столі картою лінії «Ріо-Норте», як двері її кабінету відчинилися. Вона здивовано звела очі: зазвичай до неї не заходили без попередження.
Це був незнайомець; молодий, високий і навіть певним чином небезпечний, хоча вона не могла сказати напевно, в чому загроза чаїлася, бо перше, що впадало в око, — це його самовладання на межі зарозумілості. Темноокий, зі скуйовдженим волоссям і в дорогому костюмі, він поводився так, що, здавалось, не помічає чи не надає жоднісінького значення своїй зовнішності.
— Елліс Ваятт, — представився він.
Вона мимовільно схопилася на ноги, зрозумівши, чому його не затримали — та й не могли затримати — в приймальній.
— Сідайте, містере Ваятт, — всміхнулась вона.
— Не варто, — він не всміхався, — я не проваджу тривалих розмов.
Вона — підкреслено повільно — сіла, відкинувшись на спинку крісла і не зводячи з візитера очей.
— Отже? — почала вона.
— Я прийшов до вас, бо, як розумію, в цій затхлій конторі ви єдина, хто має мізки.
— Чим можу прислужитися?
— Вислухати ультиматум, — він говорив виразно, карбуючи кожен склад. — Я розраховую, що за дев’ять місяців «Таґґарт Трансконтиненталь» матиме достатньо потягів у Колорадо, щоб обслуговувати мій бізнес. Якщо шахраюватий трюк із «Фенікс-Дюранґо» влаштований вашими людьми навмисне, щоб не працювати, то, попереджаю, зі мною вам це не зійде з рук. Я не став вас чіпати, коли ви не змогли надати мені необхідних послуг, натомість знайшов людину, яка з цим упоралася. Тепер ви хочете змусити мене мати з вами справу. Ви збираєтеся диктувати умови, позбавивши мене вибору. Сподіваєтеся, що я знижу свою ділову активність до рівня вашої некомпетентності. У цьому ви прорахувалися.
Вона повільно, майже через силу, мовила:
— А хочете почути від мене, що я планую зробити з нашим сервісом у Колорадо?
— Ні. Наміри й обговорення мене не цікавлять. Мені потрібні перевезення. Що ви робитимете і як їх забезпечуватимете — ваші проблеми. Я просто попереджаю. Хто хоче зі мною працювати, робитиме це на моїх умовах або не робитиме взагалі. Я не домовляюся з невігласами. Якщо ви хочете заробити грошей, возячи мою нафту, маєте бути такі ж компетентні в своєму бізнесі, як я у своєму. Це ясно?
— Ясно, — стиха відповіла Даґні.
— Я не гаятиму часу, пояснюючи, чому вам варто серйозно поставитися до моєї вимоги. Якщо вам вистачає інтелекту тримати цю прогнилу контору на плаву, то ви цілком спроможні мене зрозуміти. Ви не гірше за мене розумієте: якщо «Таґґарт Трансконтиненталь» працюватиме в Колорадо так само, як і п’ять років тому, це мене знищить. Я знаю, що саме цього ви і прагнете. Ви сподіваєтесь якнайдовше прогодуватися на моєму трупі, а коли доїсте, підшукаєте нову жертву. Цим зараз керується переважна частина людства. Отже, мій ультиматум: тепер ви здатні мене знищити; можливо, мені доведеться піти; якщо це станеться, знайте: я всіх вас заберу з собою.
Десь усередині, під німотою, яка непорушно утримувала її під цим батогом, зачаївся гострий, ядучий, немов опік, біль. Даґні хотіла розповісти цьому чоловікові про роки, які пішли в неї на пошуки таких, як він, людей; хотіла пояснити, що в них спільні вороги, що вона б’ється у тій же битві; хотілося вигукнути: «Я не така, як вони!» Але розуміла, що не може так зробити. Вона відповідала за «Таґґарт Трансконтиненталь» і за все, що робилося під його іменем. Вона не мала права виправдовуватися.
Сидячи прямо і відкрито дивлячись йому в очі, Даґні спокійно відповіла:
— Містере Ваятт, ви матимете необхідний обсяг перевезень.
На його обличчі промайнуло здивування; він не чекав такої прямої відповіді; можливо, його приголомшило те, що вона не виправдовувалася і не захищалася. Якусь мить Ваятт мовчки її вивчав. А потім, примирливіше, промовив:
— Добре. Дякую. Вдалого вам дня.
Вона кивнула. Він відповів на жест і вийшов із кабінету.
— Отак, Генку. Я підготувала майже неймовірний план закінчення реконструкції лінії «Ріо-Норте» за рік. Тепер маю зробити це за дев’ять місяців. Ти мав забезпечити нас рейками протягом року. Чи зможеш зробити це за дев’ять місяців? Якщо є щонайменша можливість це зробити — зроби. Якщо ні, то я шукатиму інший спосіб.
Ріарден сидів за столом. Холодні, блакитні очі двома горизонтальними шпарами прорізали похмурі грані його обличчя; вони залишалися такі ж безсторонні, коли він рівно, не інтонуючи, відповів:
— Я зроблю це.
Даґні відкинулася в кріслі. Це коротке речення її приголомшило. Відчула не просто полегшення, а раптове усвідомлення, що нічого більше не потрібно, щоб гарантувати результат. Не потрібно було доказів, додаткових запитань, пояснень; скупе словосполучення з вуст чоловіка, який знає ціну своєму слову, здатне було розв’язати складну проблему.
— Не видавай свого полегшення, — іронічно мовив Ріарден. — Принаймні не так відверто.
Крізь щілинки очей він спостерігав за нею з непроникною усмішкою:
— Бо я ще подумаю, що маю над «Таґґарт Трансконтиненталь» владу.
— Ти і сам це знаєш.
— Знаю. І змушу тебе за це заплатити.
— Не сумніваюся. Скільки?
— Додатково двадцять доларів за тонну, починаючи від завтра.
— Нічого собі. Може, знизиш ціну?
— Ні. Але ти мені заплатиш. Я можу назвати вдвічі більшу ціну, ти все одно не маєш вибору.
— Так, не маю. І ти можеш загнути ціну. Але не зробиш цього.
— Чому це раптом?
— Бо ти зацікавлений у лінії «Ріо-Норте». Це буде презентацією ріарден-металу.
Він усміхнувся:
— Справді. Приємно мати справу з людиною, яка не випрошує для себе пільг.
— А знаєш, від чого мені полегшало, коли ти вирішив скористатися зі своєї переваги?
— Від чого?
— Від усвідомлення, що я працюю з людиною, яка не надаватиме преференцій.
Його усмішка нарешті набула помітної риси — стала задоволена.
— Ти завжди граєш відкрито? — спитав він.
— Ніколи не помічала, щоб ти
