Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

Але як лице може залишитися таким, як і колись, якщо все решта змінилося? Їй стало прикро, що на світлині він усміхався. Така усмішка не для газетних сторінок. Це був усміх людини, яка здатна бачити, відчувати і прославляти життя. Глузлива, зухвала маніфестація викличного блискучого інтелекту.

Не читай її, порадила вона собі, не зараз, не під цю музику, тільки не під цю музику.

Даґні підняла газету і розгорнула її.

У статті йшлося, що сеньйор Франциско д’Анконія люб’язно дав інтерв’ю пресі у своєму номері в готелі «Вейн-Фалкленд». Він сказав, що приїхав у Нью-Йорк із двох важливих причин: щоб побачитися з гардеробницею клубу «Куб» та посмакувати ліверною ковбасою в «Делікатесах Мо» на Третій Авеню. Відмовився коментувати розлучення містера та місіс Вейл. Місіс Вейл, дама шляхетна і надзвичайно вродлива, кілька місяців тому завдала своєму достойному молодому чоловікові удару, публічно заявивши, що збирається його здихатися заради коханця, Франциско д’Анконії. Вона докладно поділилася з пресою пікантними подробицями свого роману, включно з новорічною ніччю на віллі д’Анконії в Андах. Її чоловік стійко пережив цей вибрик і подав на розлучення.

Місіс Вейл відреагувала зустрічним позовом на половину чоловікових мільйонів, а також розповіла дещо з його особистого життя, порівняно з яким її захоплення мало цілком невинний вигляд.

Ця тема довго не покидала газетних шпальт, але сеньйор д’Анконія ніяк її не коментував. На запитання, чи заперечуватиме він історію пані Вейл, відповів, що ніколи нічого не заперечує. Репортери були ошелешені його раптовим приїздом; вони вважали, що він не захоче з’являтися в Нью-Йорку в самісінький розпал скандалу, але — помилилися. Франциско д’Анконія додав іще одну причину свого приїзду.

— Я хочу бути свідком фарсу, — сказав він.

Даґні впустила газету на підлогу. Вона сиділа, зігнувшись і поклавши голову на руки; не рухалась, але пасма волосся, що звисали на коліна, час від часу здригалися.

Велична музика Гейлі заповнювала кімнату, пронизувала віконні шибки і виривалася в місто. Даґні вбирала звуки, що втілювали її шлях, її сльози.

Джеймс Таґґарт окинув поглядом вітальню своїх апартаментів, гадаючи, котра зараз година; йому не хотілося вставати і шукати годинника.

Він сидів у кріслі в пожмаканій піжамі, босоніж; шукати капці теж було забарно. Сіре світло з вікон неприємно било по сонних очах. В голові здіймалася паскудна важкість, що ось-ось готова була перерости в мігрень. «З якого це дива я опинився у вітальні? — здивувався він. — О, так, щоб довідатися, котра година».

Зігнувшись через бильце крісла, він намагався роздивитися годинник на віддаленій будівлі. Було вже двадцять на першу.

Двері у ванній були відчинені, й він чув, як Бетті Поп чистить зуби. Її пояс валявся на підлозі, неподалік від крісла, разом із рештою одягу; пояс був блідо-рожевий, з нього стирчали шматочки полопаних гумок.

— Поквапся! — крикнув він роздратовано. — Мені потрібно вдягатися.

Вона не відповіла. З відчинених дверей ванної долинало булькання.

«Нащо це мені?» — подумав він, згадуючи минулу ніч. Але відповідь на це запитання потребувала багато зусиль.

Бетті Поп зайшла у вітальню, тягнучи за собою атласні фалди картатого оранжево-фіолетового, достоту арлекінського, негліже. Подумки Таґґарт зауважив, що таке вбрання їй жахливо не пасує; якщо згадати фотографії в розділах світської хроніки, то «амазонка» личила б значно більше. Вона була довготелеса і її вуглуваті рухи не можна було назвати витонченими.

Але Бетті належала до однієї з найкращих родин, тому, попри риб’яче сірувате обличчя, поводилася зверхньо і поблажливо.

— От чорт! — лайнулася вона, потягнувшись. — Джиме, де твої манікюрні ножиці? Мені треба обрізати нігті на ногах.

— Не знаю. В мене болить голова, зробиш це вдома.

— Зранку ти якийсь неапетитний, — кинула байдужо, — наче слимак.

— Може, закриєш рота?

Дівчина безцільно валандалася кімнатою.

— Я не хочу додому, — мовила сухо. — Ненавиджу ранок. А потім черговий день, і немає чого робити. А пообіді в мене чайна сесія у Ліз Блейн. Там може бути весело, бо Ліз та іще сука.

Бетті взяла келих і випила вчорашній видиханий напій.

— Чому ти не накажеш полагодити кондиціонер? Тут смердить.

— Тобі вже непотрібна ванна? — запитав він. — Хочу вдягнутися. Сьогодні у мене важлива зустріч.

— Заходь. Я поділюся з тобою ванною. Ненавиджу, коли мене кваплять.

Голячись, він поглядав, як вона вдягається навпроти відчинених дверей. Бетті довго, звиваючись, влазила в пояс, пристібала підв’язки до панчіх, вдягала неоковирний, але дорогий, твідовий костюм.

Арлекінське негліже, придбане за оголошенням у найшикарнішому журналі мод, було наче уніформа для певних обставин, яку вона за тих-таки обставин слухняно вбирала, а потім скидала і забувала.

Природа їхніх стосунків була така сама. В них не було пристрасті, бажання, насолоди і навіть сорому.

Статевий акт жоден із них не сприймав ані як насолоду, ані як гріх. Він узагалі нічого не значив. Вони знали, що чоловік і жінка мають спати разом, от вони й дотримувалися традиції.

— Джиме, а чому б тобі не запросити мене сьогодні у вірменський ресторан? — спитала вона. — Я люблю шиш-кебаб.

— Не можу, — сердито відповів він, розбризкуючи піну з обличчя. — У мене сьогодні дуже щільний графік.

— Але ж можна відкласти справи?

— Що?

— Усі, які є.

— Сьогодні дуже важливий день, дорога. Засідання Ради директорів.

— Ой, знову ти зі своєю залізницею. Нудьга. Ненавиджу бізнесменів, вони тупі.

Він промовчав.

Бетті лукаво на нього глянула і вже жвавіше промовила, розтягуючи слова:

— Джок Бенсон сказав, що в тебе хистке становище на залізниці, бо всім керує твоя сестра.

— Невже так і сказав?

— Я вважаю, що твоя сестра — жахлива. Огидно, коли жінка вдає одночасно механіка і керівника фірми. Це так нежіночно. За кого вона себе має?

Таґґарт став на порозі, притулившись скронею до одвірка. Пильно подивився на Бетті Поп. На її обличчі вигравала усмішка, саркастична і впевнена. Здається, дещо спільне у них таки є.

— Можливо, тобі цікаво, люба, моя, — сказав він. — Саме сьогодні я збираюся притлумити свою сестричку.

— Справді? — зацікавилася вона.

– І саме тому це засідання таке важливе для мене.

— Ти збираєшся її вигнати?

— Ні, в цьому немає потреби. Я просто зіб’ю їй пиху. З’явився шанс, на який я чекав дуже давно.

— У тебе є на неї компромат? Буде скандал?

— Ні, ні. Ти не розумієш. Просто вона зайшла занадто далеко, і має спіймати ляпаса. Ні з ким не порадившись, викинула непростимого коника. Серйозно образила наших мексиканських сусідів. Коли директорат про це дізнається, то змушений буде впровадити кілька нових правил для виробничого відділу. Їх моя сестронька обійти не зможе.

— Ти ж мій найрозумніший, Джиме, — похвалила вона.

— А зараз я нарешті вдягнусь, — задоволено