Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію - Ерленд Лу

справа серйозна; кажуть, що японці, як правило, втративши обличчя, заколюють себе ножем. А фіни? Що роблять у такому випадку фіни? Треба буде з’ясувати, роблю я уявну замітку, зав’язую, так би мовити, вузлик на пам’ять, щоб перевірити потім, як вчиняють фіни у разі втрати обличчя; припускаю, що вони теж заколюються ножем або вбивають себе з пістолета, вже так повелося у них на Сході, ледве підмочена репутація чи нанесена найменша образа, як вони відразу стріляються або розбиваються на літаку. Я нічого не тямлю в Сході, для мене краще Захід, Захід я розумію, а що стосується Сходу — тут я борсаюсь, як щеня, кинуте у воду. Схід — це щось позамежне, там усе розмито, і грець із ним, з контролюючим органом, через який я не говорю їй те хороше, що я думаю, а тільки поставив не надто зручне запитання щодо того, в якому сенсі вона побажала мені їздити обережніше, я й сам відразу зрозумів, що бовкнув щось не те, вийшло якось грубо і різко, а от якби я вимовив перше, тепле, що я подумав, — це була б зовсім інша ситуація, та в житті все складається так, як воно

є, а не по-іншому, бо якби було по-іншому, то не було б так, як воно є, а все може бути лише таким, як є, і не може бути ніяким іншим. Можна щось міняти, але від цього все одно нічого не зміниться, а залишиться так, як є. Варто було, незважаючи ні на що, висловити їй усе, що я думав, треба було проскочити повз контролюючий орган, треба буде навчитися передавати імпульси, минаючи його, потрібно навчитися обходити його по кривій, як Пер, чортів Пер Ґюнт, образ якого втілює в собі загальні риси всіх норвежців — нашу непостійність, нашу брехню; адже, здається, так усе є, я пам’ятаю, ми проходили це в школі, Пер Ґюнт чистить цибулину, щоб знайти серцевину, ну й, звісно, не знаходить, адже в цибулини не буває серцевини, і весь зал здригається, адже ми впізнаємо себе, і це нас приголомшує, ми згадуємо: «У цибулини ж немає серцевини!». І образ заворожує; вірніше, його застосування, бо ми одразу переносимо це на самих себе, ми бачимо, як Пер чистить цибулину в пошуках серцевини, а серцевини-бо й немає, і тоді ми починаємо думати, що, напевно, і сам Пер теж порожній усередині, такий от витончений хід, а наступної миті ми неминуче починаємо думати, що, може, ми й самі такі самі — теж порожні всередині, он яку штуку примудрився втнути Ібсен у проміжках між своїми походеньками, думаємо ми; ну а якщо уявити собі, що він вибрав би замість цибулини яблуко, — що сталося б, якби замість цибулини у нього було там яблуко, у яблука є серцевина, тоді Пер просто почистив би яблуко і з’їв замість усієї цієї метушні з цибулиною, і все, напевно, виглядало б інакше, хоча інакше, ніж воно є, бути не може, а тут, дивись, і вийшло б по-іншому, і до біса всю цю нісенітницю, нібито все може бути лише так, як є, і нічого іншого бути не може; і тут я помічаю, що відхилився і забрів не в той бік, заблукав у своїх думках і забув, що перебуваю в даний момент у будиночку серед прерій, на комунальному автомобільному майданчику, що стою віч-на-віч з іншою людиною, з цією жінкою, яка вчора попросила мене їздити обережніше, і що мені треба було з’ясувати, чому вона так сказала.

— Ти це всім кажеш? — питаю я. — Ти всіх просиш їздити обережніше?

Вона хитає головою:

— Дуже мало кого. Майже нікого. Дуже рідко коли прошу.

— Але мене ти ж попросила їздити обережніше?

— Так.

Попросила мене і пам’ятає про це. Драматичне зізнання. Це звучить драматично. Вона попросила мене їздити обережніше, і визнає це, і пам’ятає. Вона попросила їздити обережно, і я їхав обережніше, ніж завжди, їй не все одно, і мені не все одно, що їй не все одно, і внаслідок цього між нами виникли певні стосунки, і вода хлинула каскадом, щойно я зізнався собі, що між нами виникли стосунки, які б там не були, але ж стосунки, і весь простір заповнився раптом водою, мене охоплює паніка, мене треба рятувати, і вона мене врятує, бо вона вміє плавати і у неї є такий довгастий помаранчевий рятувальний круг, яким користується берегова охорона в Каліфорнії, щоб рятувати людей, а я вже знепритомнів, і останнє, що я запам’ятав, — це як мене підхопили її сильні руки, а я такий безпомічний і весь мокрий, як миша, як буває «Афтенпостен» у мене вранці, я — слабкий, мокрий і знесилений від переляку, а вона така впевнена, і суха, і розсудлива, і вона мене рятує. По-справжньому все мало б статися навпаки, це я мав би бути сухим і розсудливим, брошуроподібним, а вона — мокрою, недолугою та зляканою, але все є як є і не може бути інакше, оскільки що є, те є, а якщо є, то не може водночас не бути в лінійному світі, який у графічному вираженні будується зліва направо. Про це й думати нема чого, оскільки це неможливо. Зараз ми зосередимося на тому, що можливо, а те, що неможливо, розглянемо краще іншим разом. Якщо абстрагуватися від зайвого, то сухі факти свідчать, що між нами склалися свого роду стосунки, що вода піднімається і я охоплений панікою, бо з водою у мене напружені стосунки, і стосунки — це вода, вода їх розмиває з плином часу, і час — теж вода, а зовсім не гроші, як багато хто думає, з грошима час не має нічого спільного, зате з водою має, а у мене немає часу починати якісь стосунки, адже мені треба писати про Фінляндію, про цю прекрасну країну, про яку я анічогісінько не знаю, але яка, я припускаю, всюди охоплена мобільним телефонним зв’язком, а я ж самотня людина, я сам обрав самотність, але якщо їй не все одно і мені не все одно, що їй не все одно, значить, між нами є стосунки — хоча для них немає ані часу, ані приводу, вони є, і вона рятує мене від водної безодні, сильною своєю рукою — тимчасово, як потрібно помститися, — тому що нікого не можна врятувати раз і назавжди, можна лише купити відстрочку, під кінець вода все одно вийде переможцем, та цього разу вона рятує мене, хто б вона не