Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію - Ерленд Лу

захльостує, каже вона, я теж втомлююся від того, що захльостує. А хіба вона захльостує? — питаю я. В цьому-то все питання, бо якщо вона не захльостує, то дуже легко сказати, що я, мовляв, розумію, як інші втомлюються від плинності, але якщо вона захльостує, то захльостує, і тоді людина сама від неї втомлюється; то як же — є вона чи ні? Звісно ж є, каже вона. Трошки тече чи захльостує? — питаю я. Досить-таки сильно захльостує, каже вона. До біса сильно хлище? — питаю я. Зараз якраз до біса сильно, каже вона. Так і б’є зараз, страшенно хлище, та я сподіваюся, що коли-небудь цьому прийде кінець. Ніколи цьому не буде кінця, кажу я, бо плинність — основний стан усіх речей, їх першооснова, бо для природи природним є текучий баланс, та тільки не для нас, не для людини, кажу я; ми привчили себе говорити, що нас радують зміни, для того щоб не захлинутися, ми самі себе намагаємося обдурити, кажучи, що зміни нас радують, тоді як насправді вони нас зовсім не радують; зміна до зміни не приходиться, каже на це вона, хто б вона не була, бувають хороші зміни і бувають погані, точно так само, як повінь буває хорошою і буває поганою, задача в тому, щоб потрапити в хороший струмінь, каже вона; треба тільки потрапити в хороший струмінь, повторює вона, навіщо ж боятися гарного, правда? Я не розумію, про що вона говорить, і мене знову долає втома. Хороший розлив — поганий розлив, якийсь там струмінь, про що це? — думаю я, сидячи на дивані в конторі дорожньо-транспортного відомства. Потік є потік, і він несе зміни, а в змінах немає нічого хорошого, це завжди погано, міркую я з дурною категоричністю, бо вона зачепила мене за живе. І чому це вона, скажіть на милість, раптом вирішила, що потоп коли-небудь припиниться?

Ось Біма захопив потік, каже вона. Захопив Біма? — питаю я. Так, захопив Біма, каже вона. Я вчасно втримався, щоб не сказати «розумію», насправді я ж не зрозумів, я б збрехав, якби сказав «розумію». А хто такий Бім? — питаю я. — Він кінь? Якщо він кінь, я готовий засумніватися в правильності цього вислову. З кіньми цього не буває, відносить людей; от якщо Бім не кінь, тоді, звісно, інша справа, якщо тільки він не собака або якась інша тварина. Бім не кінь, каже вона. Якби він був конем! Бім — це мій брат, тому можеш мені повірити, що його захопило і понесло в потоці. То, отже, Біма понесло? — знову питаю я. Біма вже давно відносить. Розумію, кажу я. Це — брехня, та я відчуваю, що саме тут маленька брехня цілком доречна і навіть необхідна, такі умовності спілкування, вони вимагають, щоб я вимовив саме це для підтримки розмови і підтримки утворених стосунків; я повинен був погладити за шерсткою, от я й сказав, що розумію, хоча насправді з того, що вона говорила, нічого неможливо було зрозуміти; я знаю лише те, що Бім не кінь, а її брат і що його захопило і віднесло потоком.

Я повіз її додому на авто. Їй давно вже пора бути вдома, але, поки я спав на дивані і поки прочумався, вона через мене пропустила свій автобус, тому найменше, що я міг зробити, — це хоча б відвезти її додому, їй треба скоріше додому, до Біма. Бім чекає. Взагалі-то мені ніколи, я весь час пам’ятаю, що вдома на мене чекає Фінляндія; Фінляндія з нетерпінням чекає, щоб я нарешті повернувся і знову взявся до неї, взяв би її в свої люблячі обійми, думаю я, адже час так і мчить, дні проносяться стрімким потоком, а інформація про Фінляндію все ще не з’явилася на світ; треба підігнати себе, думаю я, адже я терпіти не можу аврали, я люблю працювати в хорошому рівному темпі, видаючи по кілька сторінок на день, рівномірно і сумлінно, тобто працювати методично, аврали ж — це робота на виснаження; при авральній роботі ти тонеш у безодні, провались вона під три чорти, авральна робота. Між тим ми вже приїхали в одне з міст-супутників поряд з Осло, і я залишився сидіти в машині, чекаючи, поки вона збігає наверх у квартиру перевірити, чи вдома Бім. Про всяк випадок вона попросила мене зачекати, передчуваючи, що Бім не став її чекати і пішов тинятися вулицями і тепер він може бути де завгодно. Я зрозумів, що вони живуть удвох. Бім і вона. Треба буде запитати у неї, як її звуть; треба не забути запитати про це. Вони залишилися без батьків, так вона сказала, але «залишилися без батьків» можна розуміти по-різному: можливо, батьки кудись поїхали, наприклад на Канарські острови, або вони психічно хворі, або спилися, та в даному випадку це означає, що вони померли, тобто залишили дітей найневідворотнішим чином, думаю я, мабуть, і найчистішим, адже коли вже ти мертвий, то, значить, мертвий, тебе ніде не можна зустріти, з тобою ніяк не можна зв’язатися, ти недоступний в остаточному сенсі, тобто тут узагалі нема про що говорити, смерть остаточна в самому невідворотному сенсі, вона — господар-пан, і вона так спокусливо легко протікає повз нас, смерть — сама плинність, і вона лякає мене більше, ніж будь-що, більше, аніж навіть вода, бо вода — це одночасно і життя, і смерть, і я боюся і того, й іншого, адже вони однаково текучі, тому її батьки померли, а смерть — сама собі господиня, і в якомусь сенсі ти теж станеш сам собі пан, коли помреш.

Біма немає вдома. Вона спускається до мене і каже, що Біма немає вдома, і запитує, чи не міг би я поїхати з нею пошукати його. Пошукати Біма? Ну що ж, чому б не пошукати! От тільки моя брошура! — думаю я. Я саме взявся за один текст, кажу я, і трохи зашиваюся з роботою. Який текст? — питає вона, і я кажу, що працюю над текстом про Фінляндію; я сказав саме «текст», бо це залишає питання відкритим; «текст» звучить добре: я пишу текст про Фінляндію, та, певна річ, якщо Бім кудись подівся, то треба шукати Біма, а Фінляндія нікуди не дінеться, Фінляндія в ліс не втече; до речі, відзначаю я про себе, роблю замітку на пам’ять, це теж одна з властивостей, притаманних Фінляндії, — Фінляндія не підведе, вона завжди там, де ти очікуєш її знайти, вона нікуди не втече, а спокійно