Щоденник війни зі свиньми - Адольфо Біой Касарес

— Якщо не помиляюся, — втрутився гість із велетенськими руками, — то кажуть, що не захищав. Адже так?

— Так, — кивнув шмаркач і холодно додав: — Та хто не має старих у родині? Це нікого не компрометує. Але є такі, що своїх старих захищають.

Відаль відчув, як Джимі торкнув його за лікоть.

— Ви певні, що його не розтоптали? — запитав гостролиций.

— Нащо було його топтати, — відповів хлопець, — коли він сам хряснувся, наче жаба?

— Джимі, ходімо звідси, — мовив Відаль, — поговоримо з Реєм. Що скажеш про цих юнаків?

— Стережися їх.

Відаль підніс руки до пічки.

— Нащо приходити чувати в такому настрої? — запитав він.

— Ви про того хлопчиська? — уточнив Рей. — Нипають тут зі своїм дружком, схожим на окуня: не інакше п’ята колона.

Данте, ніби щойно прокинувшись, дослухався до них.

— Мою теорію невдовзі зміцнять факти, — прорік він. — Хіба ви досі не збагнули? Ми в пастці. За першим же сигналом цих типів їхні поплічники, що чигають знадвору, вдеруться сюди.

— Ще кави? — запитала їх сусідка.

— Куди пропав Несторів син? — озвався Відаль, і жінка відповіла:

— Зрадники завжди ховаються.

— З ним ти сьогодні не привітаєшся, — гірко всміхнувся Джимі.

— Кажуть, що нині безпечніше вдома не бути, — пояснив Рей.

— Так, бо вдома ти однаково що в пастці, — повторив Данте.

— Влада більше не допустить заворушень у громадських місцях — із міркувань пристойності, — мовив Рей.

— Шкода, що Нестора це вже не розрадить, — завважив Джимі.

— То інше, — правив своєї Рей.

І знову Данте порівняв дім із пасткою.

До них підійшли гостролиций, гість із велетенськими руками й Аревало. Відаль побачив, що двоє хлопців знову залишилися самі. Тим часом озвався гість із велетенськими руками:

— Нарешті уряд за це взявся — висловив чітку позицію. Міністр зробив непогані заяви. У них вчуваються піднесення та гідність.

— Гідності багато, — кивнув Аревало, — але вони всі вмирають від страху.

— Правду кажучи, я уряду не заздрю, — мовив гість із велетенськими руками. — Бачте, ситуація вельми непевна. Якщо не заручитися підтримкою молодих офіцерів та призовників, ми скотимося в анархію. Нинішні поодинокі випадки — то ціна, яку доводиться платити.

— Що з ними всіма таке? — занепокоївся Аревало. — Знай товчуть про якісь поодинокі випадки…

— Учора вони слухали заяву міністерства, — пояснив Джимі. — Там ішлося про те, що ситуація під контролем, коли не зважати на поодинокі випадки.

— А чого ви хотіли? — наполягав гість із велетенськими руками. — Тон у них піднесений, це тішить.

Із квіткарні принесли вінок.

— Що написано на стрічці? — запитав Данте.

— «Від хлопців», — відповів Рей. — Як на мене, цими двома словами все сказано.

— А не вирішать, що це від молодих? — запитав Джимі.

— Нехай собі, — відповів Рей. — Хто скаже, що ми не хлопці?

— Деякі старі зовсім не дбають про безпеку, — мовив гостролиций. — Замалим не провокують.

— Провокатори — це оплачені агенти молодотурків, — запевнив Данте.

— Ви так гадаєте? — перепитав гостролиций. — Невже тому дідкові, що чіплявся до школярок у Кабальїто[21], теж заплатили?

— Мусимо визнати, що останнім часом шириться хвиля старечої злочинності, — підтримав його пан із велетенськими руками. — І в газетах про це пишуть.

— То все брехня, щоб накручувати людей, — заперечив Данте.

— Треба стежити, кому що кажеш, — прошепотів Відалю Джимі. — Оцей, з ручиськами, — хто він? Я не знаю ні його, ні того другого. Мабуть, вони двоє старих запроданців, які змовилися з молодими. Краще до них не потикатися.

— Як подумаю, що я міг піти з Нестором на стадіон… — промовив Відаль.

— Бачиш, урятувався, — сказав Джимі.

— Може, вдвох ми відбилися б, і Нестор був би живий.

— Або ми чували б коло двох небіжчиків.

— Не знав, що тебе так цікавить футбол, — докинув Аревало.

— Не те щоб цікавить, — пояснив Відаль, відчуваючи власну значущість, — але позаяк Несторів син велів мене запросити…

— Велів тебе запросити? — перепитав Аревало.

— Ого! — вигукнув Джимі.

— А що такого? — здивувався Відаль.

— Нічого, — відповів Джимі.