Щоденник війни зі свиньми - Адольфо Біой Касарес

— Уряд іще подумає, чи платити їх, — правив своєї Аревало.

— Визнаймо, — промовив гість із велетенськими руками, — що указу про виплату пенсій ніхто не схвалить. Цей крок потребує сміливості.

— А як же обов’язок? — поцікавився Рей.

— Днями я чув про план упровадження компенсацій, — сказав гостролиций, — начебто літнім людям запропонують землі на півдні.

— Кажучи чесно та навпростець — усіх старих депортують, — відповів Данте.

— Наче гарматне м’ясо, — докинув Рей.

— Щоб запобігти інфільтрації наших братів-чилійців, — притакнув Аревало.

— Де Джимі? — знов озвався Відаль.

— Як це «де»? — здивувався Аревало. — Вийшов по тебе. Чи ти його не зустрів?

— Хіба він не пішов у туалет? — перепитав Відаль.

— Я бачив, як він виходив, — утрутився Рей. — Через ці двері. Сказав, що по тебе.

— Джимі — хитрий лис, — мовив Данте. — Збіговиськ не любить і за першої ж нагоди тікає додому, у своє кубло.

— Сказав, що йде по тебе, — повторив Рей.

— Я його не бачив, — мовив Відаль.

— Він хитрий лис — утік додому, у своє кубло, — торочив Данте. — Ми ж не відучора знаємося.

— Сердешного Нестора ми теж усе життя знали, — сказав Аревало. — Піду перевірю, чи вдома Джимі.

— Я з тобою, — підвівся Рей.

— Співчуття вже начебто висловлені, — підсміхнувся гостролиций. — Чого ви так переймаєтеся? Скоро вернеться.

— Я сам піду, — озвався Відаль. — Він же по мене вийшов.

— Добре, — кивнув Аревало. — Підемо разом.

Аревало накинув плащ, Відаль закутався в пончо. На порозі вони спинилися, вдивляючись у пітьму, а потім вийшли надвір.

— Не те, щоб страшно, — пояснив Відаль, — але хотілося б уникнути несподіванок.

— Ще гірше — чекати нападу. Крім того, я не хочу лишати за цими довбнями ініціативу у справі моєї смерті. Мушу визнати, що й хвороба мене не втішить. Пустити собі кулю в лоб чи викинутися з вікна, мабуть, теж неприємно. А з пігулками, якщо заснеш і захочеш прокинутись, — як воно буде?

— Годі, бо ще пристанеш на довбнів. Хоча ці двоє сказали мені, що нас у старигані не записували.

— Ну то, бач, не такі вже й довбні. Принаймні збагнули, що жоден старий не вважає себе старим. А ти їм повірив? Вони присипляють нашу пильність, щоб мати з нами якнайменше мороки.

— Я дуже погано вчиню, якщо ризикну?

— Тобто?

— Ці стовбури такі помітні в темряві. Якщо мене заскочать, то буде жалюгідне видовище.

Відаль помочився під дерево; Аревало приєднався й собі.

— Це через холод, — припустив він. — Холод і вік. Одне з найчастіших наших занять.

Друзі, повеселівши, рушили далі.

— Один із тих молодиків пояснював мені… — почав Відаль.

— Отой прищавий?

— Ні, курдупель з риб’ячим лицем.

— Байдуже.

— Він пояснював, що в основі цієї війни зі свиньми лежать поважні причини.

— І ти повірив? — перепитав Аревало. — Не буває поважних причин для вбивства.

— Вони говорили про приріст населення і про те, що кількість нікчемних старих дедалі зростає.

— Вбивають хіба що з дурості. Чи зі страху.

— І все-таки проблема нікчемних старих не вигадка. Узяти хоч матір Антонії — ту жінку, яку прозвали Солдафоном…

Проте Аревало не слухав.

— На цій війні хлопчиська вбивають з ненависті до старих, якими будуть самі, — правив своєї він. — З ненависті, породженої страхом.

Холод змусив їх наддати ходи. Щоб не йти попри багаття, вони одностайно вирішили зробити гак у кількасот метрів і вийшли туди, де ліхтарі не були розбиті.

— При світлі, — мовив Відаль, — ця війна зі свиньми здається немислимою.

— Тут усі сплять, — сказав Аревало, коли вони підійшли до будинку Джимі й марно спробували відшукати бодай одну щілину світла.

— Може, подзвонімо? — запропонував Відаль.

— Подзвонімо.

Відаль натиснув на кнопку. У глибині будинку теленькнув дзвінок. Кілька секунд вони почекали, і Відаль запитав:

— Що нам тепер робити?

— Подзвони ще раз.

Відаль натиснув на кнопку, і знову вони почули розкотистий дзенькіт.

— А що, коли Данте правду сказав, і цей собі спить?..