Шум і лють - Вільям Фолкнер

спокутувати не тільки свої але й твої гріхи Але в чому ж ти такий грішний За які гріхи твоїх високородних предків карає мене Бог Одначе Компсонам ти завжди знаходиш виправдання І тільки Джейсон у тебе поганий бо в ньому більше від Бескомів ніж від Компсонів У той час коли твоя рідна донька моя крихітка впала так низько Ми низького роду ми лиш Бескоми і ще дівчинкою мене вчили що жінки бувають або порядні або непорядні й середини тут не може бути Та коли я малесеньку її на руки брала пестила чи ж могла я здумати що донечка моя впаде аж так низько Я ж з очей її зчитую Гадаєш вона тобі розповість Ні вона притаєна Ти її не знаєш А я знаю про неї такі речі що я швидше б померла з сорому ніж розкрила б їх тобі Що ж лай гудь і далі Джейсона та дорікай мені що научаю його стежити за нею от ніби це злочин який тоді як рідна твоя дитина дочка Знаю ти його не любиш радий вірити поганим байкам про нього Ніколи ж ти Так так глузуй з нього як ти вічно з Маврі глузуєш Завдати мені більшого болю ніж твої діти завдали ти все одно вже не можеш Незабаром я помру й нікому вже буде любити Джейсона та захищати його від цього Що день Божий дивлюсь я на нього зі страхом чи й у ньому не почала вже виявлятися ота компсонівська кров адже на очах у нього сестра його бігає на побачення з тим як ти там його називаєш А ти хоч раз його бачив То хоч мені дай змогу з’ясувати хто він Я ж не для себе мені бридко й глянути на нього я ж тільки заради вас аби вас захистити але ж кому до снаги боротися з поганою кров’ю Ти й мені не дозволяєш То виходить ми повинні отак-о сидіти згорнувши руки й дивитись як вона не тільки плямує твоє ім’я але й саме повітря заражає яким дихають твої діти Ні дозволь мені поїхати геть я не можу витримати більше віддай мені Джейсона а собі лиши їх усіх Джейсон моя плоть і кров а вони чужі чужаниці геть не мої я боюся їх Візьму Джейсона й заїду десь туди де нас ніхто не знає і навколінці молитиму Бога хай простяться мені гріхи мої та хай омине Джейсона це прокляття та хай дозволить Господь нам забути що ви взагалі існували на світі

Якщо то три чверті вибило, то до полудня лишилося не більше десяти хвилин. Один трамвай допіру відійшов, а вже стоять люди й дожидають наступного. Я спитав, але він не знає, чи вирушить наступний ще до дванадцятої, а чи відійде пізніш, бо отим їхати за місто. Тим часом підійшов знову місцевий. Я сів у нього. Таки відчутний полудень. А цікаво, чи відчувають його шахтарі глибоко під землею. Ось навіщо фабричні гудки: дух поту забиває тобі дихання, а як чимдалі від’їхати, то й гудків уже не чути, а за вісім хвилин завезе тебе трамвай далеченько. Батько каже: людина — це сукупність бід її. Настає день, і ти думаєш, що біди вже облишили тебе, але саме тут, батько стверджує, бідою твоєю стає сам час. Чайка, підвішена на невидимій дротині, а щось тягне її крізь простір. Символ марноти своєї несеш ти у вічність. Там, тоді крила виростуть більші, каже батько, та тільки хто з нас є добрий арфіст?

На зупинках чую цокіт мого годинничка. Але це нечасто. О, вже харчуються Хто ж заграє на їсти це серйозна справа харчування там усередині в нас теж простір змішані простір і час Шлунок доповів полудень то й мозок пораяв їж о такій годині То й гаразд Цікаво котра ж година скільки хвилин лишилося. Пасажири виходять. Тепер трамвай і зупиняється рідше — спустошений харчуванням.

І тоді полудень минув. Я зійшов, став у своїй тіні, а трохи перегодом підійшов зворотний вагон, і я поїхав назад, на міжміську зупинку. Там якраз вирушав інший, я знайшов місце біля вікна, трамвай рушив, і я дивився, як місто перетирається на прирічні заплави, виспи, потім на дерева. Час від часу блискала річка, й думалося про те, що їм, либонь, непогано там, у Нью-Лондоні, якщо тільки стоїть у них гарна година, й Джеральдова шкаралупа урочисто запливає в блискотливий ранок, і цікаво мені стало, що ж його старенькій мамусі цим разом треба від мене, що ще до десятої ранку надсилає мені листа. В який такий портрет Джеральда мене запрошено стати одним із тих Дальтон Еймс ой азбест Квентін фотконув на задньому плані. З дівчатками, а як же ще. У жінок і завжди голос його понад балаканиною глас над Едемом і справді спорідненість є зі злом, через переконаність, що жодній жінці не можна довіряти, але ж декотрі чоловіки такі невиннятка — де їм від них уберегтися. Простенькі дівчата. Далекі кузини та приятельки, на яких уже сама вхожість у дім накладає ніби кревні зобов’язання на кшталт noblesse oblige. А вона величаво там засідатиме й хвалитиметься перед нами, просто в обличчя отим сіреньким, що, мовляв, Джеральдові геть непристойно мати отакий вигляд та що врода в роду в них, однак чоловікові вона ж не потрібна, ба навіть шкідлива, а от дівчина без краси — просто пропаща. Про Джеральдових жінок розповідатиме нам тоном Квентін застрелив Герберта розстріляв голос його крізь підлогу в Кеддіній кімнаті самовдоволено-схвальним. «Як було ж йому сімнадцять, якось-то я сказала йому: «Яка ганьба, що в тебе не чоловічі губи а вустонька, які хіба що дівчині до лиця!» І уявляєте з-під гардин що сутінки й запах яблуні задувають їх до кімнати її голова супроти сутіні її руки в кімоно-крилах за голову закинуті глас що пролунав над Едемом одяг на ліжку носом що видно над яблуком що він мені відповів? Не забувайте: у свої сімнадцять! «Мамо, — відказав він мені, — вони й так там частенько гостюють!» А як розсядеться він, то в такій, то в інакшій царственій позі, то крізь ті свої вії враз охопить зором дві чи й три… лелії. А вони ж так і тануть від захвату, ластівками шугаючи побіля тих його вій. Шрів запевняє що завжди Обіцяєш мені дбати про Бенджі й тата

Що менше ти скажеш про Бенджі