Під Савур-могилою - Андрій Хімко
— Іванець Брюх і обозний Васюра звідкись мають чутку, що поблизу чи мав бути, а чи вже є алай людоловів, то Іваненко посилив потрійно варту і тут, і ближче, і геть близько.
— Алай, козаки, на жаль, не чутка, а лихо наше, то будьте пильні! — перестеріг рунду Сірко.— А нам пора,— заострожив Велеса — і з місця, аж той, скособочившись, понісся в натузі.
— Гасло кажіть всюди, бо ще біда лучиться! — прокричав турботливо вершникам услід старший чатовий.
Імлиста, сніжна, аж сива, темінь пойняла вершників і вкутала папломою, мов проковтнувши...
Болючою прикрістю Сіркові згадувалися дорогою і Настка з її лихом, і батькові оповіді, що переривалися щедрівками звіздарів, і гостини в матері, та оглядини бекетів і чат на них по всіх помежжях, і домова з Нестором, що той покличе його в Капулівку, коли недужому батькові погіршає. З приїздом на Січ те все як вітром здуло, бо зразу ж, заїхавши у просторе кошове дворище, він через кошового Іваненка-Величка зажадав покликати до канцелярії, хоч бралося лише на засвіт, обозного Васюру, хорунжого Івана Брюха, суддю Сацька Туровця та скриба-писаря Стасика, а порадившись з ними — і сотників та курінних.
Сірко тепер на Січі, як і на всій запорозькій волості, був у повазі, кошове товариство з ним рахувалося, як із гетьманом. Адже він мав славу полковника у Азаці-Азові, у далекому Дюнкерку, в Кумейківській битві, в боях під Переяславом під проводом Трясила, в Хирівці та при взятті Кодака, що його здійснював Сулима, уже не кажучи про бої під проводом гетьмана Хмельницького, регіментування у Вінниччині, участь при спиненні міжусобних чвар і відстороненні Виґовського від влади в Гетьманщині. Отож, по суворому докорі старшинам за пропуск на Слобожанщину орди, Сірко вимагав негайного походу.
Кошова старшина підтримала його, але треба було перевірити поковку коней, зважаючи на зимну дорогу, справність бойового обладунку на всіх придатних в дорогу конях, готовність запорожців-вершників у похід із-за різдвяних пиятик і святкових розслабів товариства. Зволікала старшина з походом і тому, що не була певна, чи нарахує стільки шабель, арканів, луків, стріл і пороху, щоб уже наступного дня іти в похід. А коли брати із собою і гармати-мортирки, то і ядер, саней та іншого обладунку треба. Та Сірко був не з тих, що відступають, і рада таки вирішила розпочати похід Самарською сакмою в Слобожанщину.
Кошовий Іван Іванекко-Величко і обозний Васюра тут же наказали кухарям зготувати тривкий сніданок для усього козацтва, стаєчникам-конюшим — запасти вівса худобі для дороги, господарникам — негайно налагодити перевіз натобіч, а тим, що лишаються в охороні Коша на чолі із сотниками,— негайно приступити до перевозу із заплав заготовлених із літа стіжків сіна, очеретяних та рогізних куп, моху і дров. Мова нарешті пішла про те, що по розвидні все наявне військо буде готуватися в засідний і догонний похід у Слобожанщину на людоловів, і поведуть його Сірко га Іван Брюх, поділивши похідців на дві частини.
Все було узгоджене й обумовлене, але не одному із присутніх на радних лавах старших та знатніших при отих алярмових готуваннях до походу, та ще й у Різдвяні свята, вкралася лукава підозра, що цей раптовий похід є не чим іншим, як старанням Сірка порятувати в першу, чергу свою родину від ясиру і власний фільварок від ординського пограбування. Іванець Брюх був незаперечно переконаний в тому, тож поділився дискретно з іншими, і благородний Сірків учинок відтак виглядав уже менш шляхетним, ба навіть дещо шкурним, хоч більша половина присутніх на чолі з Васюрою того категорично не приймала.
У частини старших та знатніших похід викликав притаєний обур, бо всі раптом відривалися і від затишного тепла, і від святкових пиятик та розваг, і від прийнятих раніше рішень по святах вирушити до своїх родин і зимівників у великолузьких селах, заплавах та яругах. В їх очах Сірко виглядав не як отаман, що своєю небайдужістю до людського горя кличе козацтво на поміч нещасним, а як чілець, що підступно використовує для помочі власному фільваркові всю січову сполечність і потугу. Того ніхто не осмілився виказати йому вслух, але пошепки виказане в козацьку масу припущення хробачно жило там.
І все ж воно не завадило походу. В другодень, пізнього поріздвяного вечора, на добре розвіданий Самарський шлях одна за другою вибралися із Січі у всеозброєнні тринадцять козацьких сотень і попрямували в Слобожанщину, лишивши в Коші та в помежжях чималі охоронні залоги у віданні кошового Іваненка-Величка, Сацька Туровця, Панька Пилипчати, Івана Щербини та інших сотників і отаманів, не кажучи про сотні по всіх великолузьких селах і бекетищах. Став у пригоді січовикам і добре присипаний снігом шлях-путівець, що поділився за Самарською паланкою на дві сакми, якими раніше розійшлися і людолови.
Майже седмицю переховувалися чи й людоловили ординці. Як виявилося пізніше, вони грабували і палили села під Валками і Змієвом не зустрівши супротиву, бо Різдвяні свята, як вони і розраховували, послабили місцеві захисти і чати. Козацьким загонам — більшому на чолі з Іваном Брюхом, а меншому — із наказним кошовим Сірком — таки вдалося врешті виявити їх в Пооріллі. Сірко піймав, як у сак, невеликий ясир, супроводжуваний сейменами Бекташ-мурзи на чолі із темником. Переповнений поклажами на санях, він не міг не те що відбиватися від несподіваного шаленого наскоку невеликого Сіркового загону, а й рухатися швидко з пов'язаними людьми, з прихопленою худобою, Сіркові розвідники зачули лемент ланок і дітей, ревіння та іржання худоби, мекання овечок і виляски канчуків та арапників звіддалік і налетіли зненацька. Та тільки-но встиг загін козаків роззброїти отетерілих ординців і розв'язати шнурівки та аркани на ясирниках-чоловіках, як до Сіркового биваку прискакав козак від сотника Гната Турлюна зі сповіщенням, що Турлюн без спротиву звільнив від ординців ще один ясир, не випустивши жодного втікача-людолова, який тепер правиться до отамана під чатою-руядою звільненого сотника Квітки, а сам сотник пішов з рештою сотні наздоганяти інший алай.
