Під Савур-могилою - Андрій Хімко

їхній набагато гіркіший від ляського, бо він із жовчю, молоко їхнє солоне, бо воно із робочого поту та чужої крові, розбавлене сльозами простолюдинів, хліб у них кислий і глевкий, бо міситься він на сукровиці хлопів, борошно в них — «мука», бо мелеться досі на жорнах, а наші радісні жнива у них — «страда», бо від страждання з того, що зроблене трударем не належить йому. Отож хай буде вам обом моїм пам'ятним заповітом на всі літа, що піддаватися цареві не можна, як і самозваному їхньому духовному пастиреві, бо вони не християни, а деспоти і перевертні! — аж хрипів, аж задушливими пищиками грало хворому в грудях.— Будьте незмінно дружніми, совіснослівними, щедрими до свого брата, щирими з ним, сміливими до смерті. Будьте надійними для своїх людей і побратимів і обережними до чужинців, а найпаче до ворогів, які мріють вас поневолити. Дружба із поневолювачем — лакузтво!.. Не тягніться до едукацій, регалій, штандартів та клейнодів! Знай, Іване, що те все прийде до тебе тоді, коли ти будеш того варт, як чільна постать. Не сійте сумнівів і страхів у своєму ляці і сум'ятті, бо по них зійде на вас горе. Майте у всьому бачення, а тримайтеся того, що бачать козацтво і волость вашого люду. Не кличте поспольство до братовбивства, бо приведете у рідний край таке пекло, що буде рівне поговорові: і ведмідь реве, і бик реве, а хто кого дере — то й біс не добере! — ніби видушив із себе ті слова, звільняючись від них...— Спішу, щоб не забути,— звів воскову суху руку і ткнув вузлуватим вказівцем хворий,— і прадід ваш, і дід, і я до ясирства та каторги писалися Половцями, це вже в Капулівці ми стали Прихідьками, то не забудьте те передати своїм дітям і внукам, щоби-сь знали і вони, де їхнє коріння. Усі ми козацького роду, якому нема переводу!..

— Хіба прізвище, тату, звеличує і красить людину? — прийняв Сірко на себе попередження батька.— Моє он від назвиська пса пішло, а призріння в тому немає.

— Прізвище тримає нас у шорах спадку дідів і батьків. Воно — коріння, яке живить всякого людина і веде в певних формах і іпостасях...— ніби читав хворий ті істини на стелі.— В діяннях своїх тримайтеся, сини мої, такого правила,— докинув по паузі,— що у твоїх стараннях піде рідному людові на зиск і добро, те й є чесне та негріховне! А ще зберігайте честь роду свого у труді чи ратстві на рідній землі, залишеній нам дідами,— змовк, як після сходження на гору, хворий, ніби вичерпавши сили.

— Іди вже, сину, спати з довгої дороги,— шепнула Ївга Несторові.— Тато зробив собі ночі днями, а дні — ночами і до того ж Івана силує,— нарікнула вона.— Іди, іди, сину!

Нестор був до краю змучений, тому, хоч і неохоче, послухався і пішов до малої хати. А влігшись у благодатну постіль, ще якийсь час переварював батькове казання, чуючи бубоніння за дверима, поки й поринув у сон, як у купіль...

Наступного дня у пізнє пообіддя чи то від гулу церковних дзвонів, що привели Нестора в святковий стан, чи від лементу звіздарів-колядників попід вікнами він проснувся і прийшов поволі до себе, а зорієнтувавшись, почав швидко одягатися, пригадуючи нічну батькову мову, від якої було і сумно, і радісно, бо батькові полегшало і свято буде йти у звичному руслі, як і завжди...

Чиста, старанно викачана рублем і качалкою білизна, покладена поряд із постелею на лавку, знайомо пахла любистком, як і завжди перед святами, свіжим морозним повітрям та рідним запахом воску, ладану і зілля. У великій хаті чулися голоси, сум'ятна метушня, тупіт ніг і святкова шамотня, як здогадувався Нестор, звіздарів. Вона переходила часом у стримувані лементи та навіть гучні співи то дорослих, то юних колядників. Серед багатьох пізнав голос і тітки Домни, Петра та Романа.

Надворі стояв тихий, мов приспаний, морозно-сутінний, прикритий небесно-сірою густою оболонкою пізній пообід. Розкотисто глухнучи лунами десь у закуттях заплав, його бадьорили урочисто-святковими гулями церковні дзвони і в рідній Капулівці, і в сусідніх базавлуцьких селах. Час від часу то там то сям зледачіло перекидалися погавкуванням собаки, лементували звіздарі-колядники.

Нестор зайшов до хати, привітався з присутніми, про себе помолився великоокій тьмяній Богоматері з малям на руках і лупатому тонковусому Мамаєві з кобзою на колінах та перістим конем обіч, зауваживши в закуті під ними сніп околоту, що стояв жовтаво-світлим оперезаним бовваном під оливним бликавцем лампадки, і, запрошений матір'ю, сів пополуднувати перед Святою вечерею. Всі хатні чекали на нього, отож швидко упорався, щоб оповісти про свої мандри і зустріч із сестрою в Ханщині.

Недужий Дмитро зауважив хворобливо-блискучі синові очі, і те вразило його, однак він не перебивав Нестора. Оповідь, щоправда, переривалася колядниками, але ті відходили, а Нестор продовжував розповідати, і хворий поволі усвідомлював, що донька його — мати дітей, господиня і жона мурзи, що про викуп її та повернення марно й говорити, що Якубко у Собеського — його внук, хоче він того чи ні. Розуміли те і всі присутні. Здивував їх Нестор тим, що оповів про Сіркових однокашників Матвія Найду та Левка Півторадні, колишніх січовиків, які й не думають вертати в Україну, як і сила-силенна інших, закинутих недолею у Ханщину людинів, які прижилися там і згодилися жити й працювати в пашаликах мурз та пашів...

— Вона навіть не хурем уже, а справжня хусен, і не пізнаєш її. Натякала, що сам візир Сефер-Казі її обожнює,— захоплено, завдаючи болю родині, а особливо батькові і Сіркові, вихваляв сестру Нестор, явно перемінившись після відвідин Нечахів.

Та особливо боляче сприймалося присутніми те, що Настка, відмовляючись повернутися додому, слізно благала в рідних прощення за свою відмову, а натомість просила помочі в поверненні Якубка в Ханщину. Для батька і Сірка то таки була зрада, а зрада не могла тішити їх. Якщо старий Прихідько і Сірко із синами окаменіло мовчали, то жінки не могли стримати себе і навзрид голосили.