Ініціація - Люко Дашвар
До біса! Дід дістав, психую, ярюся.
До біса! Я Рома-Роза! Кохана на двісті відсотків! Мені цієї ідентифікації — аж через край! Я вітер і сонце. Мій мужчина не просто затаврував мене дивним нетутешнім іменем. Розгадав мене, вирахував, намацав потаємне, що намагалася приховати від усіх, бо лиш сказав — Рома-Роза, як я усвідомила приголомшено: Боже правий, та це ж я! Я!
— Хочу бачити тебе. Твої очі… — шепочу Блекові, повертаюся до роботи: вб’юся, помру, поплавлю мізки, розіб’ю пальці в кров, але за ніч завершу друкувати дідові думки. Бо забобонна! Бо після того буде Блек.
Пальці не слухаються, мізки спеклися, мляво просять сну. За вікном світає ніжно, блакитно, обнадійливо. Ставлю крапку, закриваю ноутбук і зошит нотаріуса Реформаторського. Усміхаюся, підхоплююся і, дурна, наполохана, мчу до вхідних дверей, припадаю до дверного очка, намагаюсь роздивитися на площадці загального користування Блека, бо так загадала.
Нікого.
Не вірю. Не лягаю. Вештаюся вітальнею, косую на Брукс: не спить, лежить біля дивана, насторожено спостерігає за мною.
— Блек скоро прийде, — кажу Брукс.
Ротвейлерша підводиться, стоїть, не зводить із мене очей, ніби застерігає від чогось спонтанного, ідіотського, невиправного.
— Зі мною все гаразд, — запевняю Брукс не так уже й упевнено. — Просто чекаю на нього.
Ранок. Сонце шкребеться до півдня. Чекаю.
День.
— Займи себе чимось. Не так гірко буде, — радить реальність. — Запиши працю діда на дві флешки. Одну віднеси Уляні, а другу — Реформаторському.
— Маю ще день, аби не втратити обличчя, — бурмочу.
— Переверш їхні сподівання. Дід скаже: «Ви така шляхетна, мила дівчино».
— Дід? Дід узагалі нічого не отримає! — Новий план перекреслює чарівну ідею діждатися Блека після опрацювання зошита старого нотаріуса.
— Не отримає? Чому?
— Віддам тільки після того, як побачу Блека! — виголошую новий план, не такий чарівний і оптимістичний, як перший.
Ще чекаю. Вірю, та реальність уже починає сіпати слизькими запитаннями:
— У чому проблема? У тебе ж проблема, не горе? Може, твій мужчина загубився, бо ти назвала його чужим ім’ям? Не призналася, що він Блек. Збрехала, що Богдан.
— Дурня! Хіба?!
— Не знаю. Давай поговоримо про це.
Не бажаю чути сумнівів. Вилітаю з дому, мчу… Куди? Спочатку на Печерськ до Діни. Якщо ж вона в цей час не стовбичить удома, то — на далекі Нивки, до волонтерів, до трьох відважних жінок, що їхнього милосердя вистачить не тільки на весь фронт, а й на мене. Може, зглянуться? Допоможуть знайти Блека?..
Діна виявилася абсолютно недосяжною, бо охоронець висотки на Печерську, яка раптом перетворилася на фортецю, заступив шлях і, як не вмовляла пропустити, не чув благань.
— Вхід за перепустками! — знай одне бубонів. — Не маєте? Тоді зателефонуйте хазяїнові квартири, до якої прямуєте! Не знаєте телефону? Пані, ви хто?!
Хто я? Та він знущається! Надто складне запитання, надто довга відповідь. Не маю часу. Дістаюся Нивок. «Хай Блек буде там, хай…» — прошу, та в прихистку волонтерів тільки балакуча жінка. Миє підлогу, наче хоче знищити сліди чужих людей, які товклися тут.
— А де всі? — питаю, мов з конопель.
— Відпочивають. — Жінка говорить, говорить: про те, що треба корегувати плани, оскільки борщових наборів насушили із запасом, та й овочі навесні вже не ті, що грошей для придбання воякам спідньої білизни, шкарпеток, взуття, цигарок, чаю-кави поки замало, тому всі розійшлися перепочити, обдзвонити спонсорів і небайдужих.
Слухаю жінку ошелешено, бо по телевізору волонтери працюють день і ніч. І так непатріотично звучить усе, що жінка каже, так принизливо і образливо, бо хіба можна нехтувати помічниками? І мною особисто. «Перепочивають вони! А на фронті перепочинку нема!» — б’є у мізки зла думка.
— Чому ж не повідомили, що не збираєтеся? — питаю роздратовано. — Я стільки часу змарнувала, поки до вас доїхала.
Жінка не гнівається, пояснює терпляче:
— Даринка написала всім, хто лишав свої мейли і номери мобільних. Ти не лишала?
— Ні.
— Що ж ти так? От шкода. Здалеку їхала?
— Усе нормально, — зиркаю на балакучу жінку напружено. Питаю обережно: — Даринка — ваша дочка?
— Так.
— У неї всі контакти волонтерів? Чи, може, і у вас є?
— Шукаєш когось? — Жінка дивиться в корінь.
— Хлопець. Молодий мужчина з Діною приходив. Коли вона портрети для аукціону принесла. Пам’ятаєте?
— З бородою. Ще допомагав берці пакувати.
— Так, він. Контакти його не підкажете? Адресу, номер мобільного?
— Вибач, дитино. Не можу допомогти.
— Чому?
— Бо тільки раз його і бачила. Більше не приходив. — Балакуча жінка дивиться на мене із жалем, додає гірко: — До нас багато людей навідуються. Залишається небагато.
Мовчу. Втупилася очима в чисту підлогу.
— А ти Діні зателефонуй! Діна допоможе, бо той бородань, певно, її приятель, — чую голос балакучої жінки. — Діна — добра людина. І з іншого кінця світу відгукнеться.
— Поїхала кудись? — питаю для годиться.
— Збирається в Америку! Має відлетіти на днях.
— Нащо?
— У неї там виставка. А ти не знала?
— Багато чого не знаю! — відрізаю пихато.
Жінка дивиться на мене здивовано.
— Так і ми про тебе нічого не знаємо, — відказує стримано. — Навіть імені. І не кіпішуємо.
— Рома-Роза! — видихаю-вихлюпую. — Мене звати Рома-Роза.
— Гарне ім’я, — раптом посміхається жінка. — Так пасує тобі. І вітрильнику пасувало б. Уявляєш? Білий вітрильник на синій воді — «Рома-Роза». Прекрасно, як мрія.
Невидимою голкою її доброта проколює мене наскрізь, як повітряну кульку, злість випаровується, лишаючи тільки відчайдушну спустошеність, і хоч хотіла сказати, що жінка легковажно поводиться, що в її квартирі двері весь час навстіж, що так і до біди недалеко, що світ злий і не простить того.
— Добре. Тобто… знаєте… — плутаюся, шукаю слова. — Я грошей заробила. Можу поділитися. Тобто не можу — хочу. Тобто… просто візьміть! Візьміть і не дякуйте, бо то коштує менше, ніж час, який віддаєте ви! Ви всі. І ще — дайте мобільний Діни! — Замовкаю, додаю фатальне:
