Ініціація - Люко Дашвар

— Анітрохи. У цьому ж і є головна проблема. Сформулювати для себе: як це — бути людиною.

— Простіше простого! Я особистість. Так, я складна, неоднозначна, бо непересічна, і то плюс! Величезний якісний плюс! Інколи мені важко приймати правильні рішення! Іноді роблю те, чого не хочу. Іноді взагалі не розумію, як слід вчинити. Тобто брешу! Майже завжди знаю, як слід вчинити, та не роблю цього. А от чому — надто складно пояснити. Багато мотивів, нашарувань, емоцій, думок.

— То простіше простого, — відказує дід. — Ви розгублена, бо так і не усвідомили, хто ви є. А якщо ви не розумієте, хто ви, то чому наполягаєте, що ви людина на всі сто?

Реформаторський підводиться першим, ніби все сказав, додати нема чого. Сама в собі копирсайся, мила дівчино.

Дзуськи! Жодних думок, тільки одна: кохана. Я кохана! Лупитиму текст, як насіння на швидкість лузатиму: не зупинятимуся, покінчу вже з благодійністю, щоб потонути в обіймах людини, яку ідентифікувала одним словом, щойно побачивши. І те слово не Блек (чорний), ні. Те слово: мій.

Ніч просить: спочинь, поспи. Як? Маю добити «єдине людство» до тім’ячка. Друкую вже відчайдушно, а дід, певно, теж не спить, бо заважає своїми питаннями безбожно і підло. Дивиться мені в очі: «Хто ви, мила дівчино?»

Хто я? Не жену діда. Хочу прошепотіти йому своє ім’я. Те ім’я, яке від народження дали мама з татом, та раптом розумію — воно не моє, нав’язане, бо мене не спитали: чи згідна бути Іванкою, Вітою, Мішель чи Поліною? Просто дали, як тавро на лоба поставили.

— Так само, як Нінел, — шепочу.

Розповісти б дідові про Нінел. Вона з’явилася на світ в один рік зі мною, у 1986-му. У старовинному будинку біля знесеного Євбазу. У нас із Нінел було багато спільного: одна на двох площадка у під’їзді, на яку виходили двері квартири і її батьків, і моїх. Одна спільна стіна, по один бік якої стояло ліжечко Нінел, а по інший — моє, і коли ми трохи підросли, то вночі стукали одна одній у нашу спільну стіну, і то була страшна таємниця. Наші батьки товаришували по-сусідському щиро, тому і ми з Нінел здружилися, і раз, коли гостювали (чи то ми в них, чи то вони в нас), я дізналася, чому сусіди назвали дочку Нінел. Її тато, запальний комуніст, який розквітчував майбуття візерунками Марії Примаченко, признався, що коли народилася дочка, то заявив дружині: «Мою дитину зватимуть тільки Нінел!» Дружина просилася: «Хай уже хоч Нінель…» — та чоловік пояснив їй категорично — не можна! «Саме Нінел! — сказав. — Бо Нінел — то зашифрований Ленін, якщо читати справа наліво». Дружина покивала, та, коли чоловік кудись попхався — чи то на риболовлю, чи то на партійні збори, — потайки від нього понесла новонароджену дочку до церкви і похрестила Настею. Анастасією, бо в день хрестин саме були іменини Анастасії, тож які варіанти? Отак мою подружку зробили Настею-Нінел, зашифрованою на атеїзм православною християнкою.

Розказати б дідові про Нінел. Хай би зрозумів, що люди, інші люди роблять усе, аби ти ніколи не докопався до своєї сутності. Що важко зрозуміти, хто ти, коли решта людей теж не знають, хто вони є. А раз так, то у дідових ідей немає перспектив.

— Немає, — повторюю, та дідова логіка не відпускає, і я беруся рахувати у відсотках: якому з перелічених раніше понять відповідаю повністю.

Жінка? Як згадати про трансгендерів, то не факт. А раптом дійсно завтра, незважаючи і попри, задумаю змінити стать?

Українка? Хтозна. Мамині предки хоч і зафіксувалися в Києві років двісті тому, але як вони там опинилися з прізвищем Краус, сімейна історія не уточнює; а на татовій запорозькій козацькій родовій деревині гойдається чимала така бабусина гілочка з прізвищем Смоленська.

Патріотка? Отут безліч обурених думок, бо, коли нотаріус розмірковував про страшні нескінченні безцільні війни, хотілося, щоб він не мені все те говорив. Хлопцям в окопах на сході. І хай би почув їхні відповіді. Чи тих трьох жінок із теплої і сирої від нескінченного сушіння овочів квартири, серед яких там і я… Я — волонтерка загальним терміном дві доби зі свого тридцяти одного року життя. І на один відсоток справ не наберу для патріотизму, — признаюся розгублено. І вже маю аргументи на власну підтримку: а я думаю! Часто думаю про все те: про патріотизм, Майдан, війну на сході, про підступне протиприродне гібридне мирне життя посеред війни, яке не можу ані прийняти, ані виправдати, ані звільнитися від нього, тому і зненавиділа компроміси, тому і поховала всіх донедавна. І, якщо чесно, саме поняття «патріотизм» лишається для мене настільки попсутим його практичним застосуванням, що я вже не розумію його теоретичної основи.

Певно, я громадянка. У мене є паспорт. Конкретні громадянські права та розпливчасті громадянські обов’язки. Формально я громадянка. Суті ще не торкалася, тому облишу цю тезу на потім. Є й інші.

Християнка? Мабуть, бо хрещена. Знаю «Отче наш», радісно святкую Різдво і Великдень. У церкві раз була: хрестила малого Івасика, синочка Нінел, а це на сто відсотків не тягне. Навіть на один, бо на запитання про існування Бога я б чесно відповіла: не знаю, чи він є.

Космополітка в розумінні — вільна людина світу? Так, я мріяла б стати людиною світу, та мушу визнати, хоч і не хочу: не настільки вільна. Із заздрістю дивлюся на по-справжньому вільних: вони є, їх геть небагато, та ми всі, які ще не настільки вільні, як вони, відрізняємо їх у натовпі миттєво, дивуємося і захоплюємося ними, хоч і не завжди визнаємо те і розуміємо, чим захоплюємося. Для вільних і зараз немає кордонів: несуть світом свою музику, полотна, романи, поезії, фільми, думки, свою філософію, біль, страждання і радість. Шкода, що я не серед них. Вони, певно, вже люди на всі сто.

Зате я інтелектуалка, і цього не забрати, бо метр і 76 см книжкових корінців на полиці — то не декор і не пиха. Відібрані і залишені при собі думки, які торкнулися душі. Розкіш у будь-який час повернутися до них, уперта примха та протест проти інших вимірів життя, крім кондової реальності, бо метром і 76 см книжкових корінців мої горизонти не обмежуються: я читаю. Багато та вдумливо, зазвичай в Інтернеті. Хоча хто такий Троцький — не знаю! Як часто не знаю, що робити зі