Ініціація - Люко Дашвар
— Я…
— Ти — Рома-Роза, — шепоче Блек.
— Рома-Роза?.. — прекрасне ім’я народжує новий оргазм, відкидає мене на подушки, змушує усміхатися здивовано, приголомшено.
— Ти моя Рома-Роза.
— У цьому імені стільки вітру і сонця.
— У тобі безмежжя вітру і сонця.
— А ти… — не хочу відставати, хочу теж подарувати йому ім’я. Давно вигадала. У мить, коли наші очі зустрілися вперше. Блек. Рвуся признатися — Блек!
— Богдан… — шепоче мій клятий язик, і аж впадаю в розпач: чому? Чому брешу навіть у мить відвертого неконтрольованого захвату? Небесне сяйво в душі починає мерехтіти, наче втратило живлення, перейшло на акумулятори, а ті не здатні підтримати повноцінне життєдайне полум’я. Усередині ще жевріє гаряче вугілля, але гасне, гасне…
— Богдан, — повторюю вперто. — Бог дав мені тебе. — Відвожу погляд. Як же не хочеться, аби Блек зрозумів: брешу.
Під ранок, коли чорне небо вилиняло до сірого, наче корисливі хіміки випрали його разом із зірками-хмарами новим суперсильним пральним засобом, Блек гладить мене по голові, як малу дурну дитину, яка бреше не тому, що зла і підла, а через те, що світу не розуміє. Іде до дверей.
Підхоплююся, йду слідом — Кончіта! — боса, щаслива, розтривожена.
— Зачекай!
Зупиняється. Дивиться на мене, мружить очі, наче і справді від імені мого йому вітер у лице, сонце.
— Зараз, — метушуся. По кишенях. Знаходжу джутовий ланцюжок із металевим якорем на останньому кільці. Обкручую навколо Блекового зап’ястка браслетом. На лівій руці, ближче до серця. — Тепер усе.
Усміхається, киває: добре.
Зазвичай рипучі двері розчахуються німо, наче зайвий звук не має права тут бути. «Повертайся!» — благаю подумки, щоб не порушити тиші. Останній вогник чарівної ночі спалахує і остаточно згасає. Роззираюся: Брукс, поряд книга з підв’ялою трояндою. Беру книгу до рук. Агата Крісті. «Зникнення містера Давенхейма»…
14.
Я воскресила всіх людей. Усіх до останнього героя і останнього покидька, хоча тато коли депресує, то каже, що останнього героя можна знайти, а останнього покидька — ніколи, бо покидьків — незліченно, кінця-краю їм нема!
От нащо він так? Горя нема. Нема! Тільки проблеми, та й із тими слід розбиратися своєчасно, не відкладаючи. А перед тим — пересіяти їх ретельно, відкинути пусте.
«Ну все, край! Не шукатиму Германа! Нащо? То дурня», — вирішую.
Реальність пручається затято: а книга? Хіба «Зникнення містера Давенхейма» не натяк? Не причина продовжити пошуки нотаріуса, щоби нарешті розшифрувати уривок страхітливого сну? Не забула? Блек знає Германа.
«Ні! Не хочу!» — тепер усе просто. Думки ясні: Герман тільки для того і з’явився в моєму житті, щоб привести до незвичайного мужчини з пронизливими сірими очима над випнутими вилицями. Герман — мавр. Справу зроблено, хай уже йде з моєї голови назавжди, не шарпає сумнівами, бо моїй голові і без того є про що думати.
«Робота!» — життєва енергія фонтанує, вимагає дій, підкидає мотивацію: маю терміново відредагувати замовні тексти, аби вивільнити час. Для Блека!
Беруся. Зараз… Зараз візьмуся. За мить, бо спочатку розправлю крила, злечу над підлогою, проб’ю скло, вирвуся на свіже повітря, покружляю над містом вільно-зухвало, бо в крилах — сила, скло їх не зранить. Не зможе.
Зараз! Зараз візьмуся до роботи… Ще тільки мить феєричних фантазій.
За півдня переорюю замовну місячну цілину, та не нашвидкуруч — ретельно, якісно. Згадую про зошит старого нотаріуса Реформаторського, посміхаюся: не проблема. Зроблю! Не заради божевільних дідових ідей і навіть не заради збереження власного обличчя. Хочу так! Хочу добра, роздавати щедрі подарунки, радість. І любов. Усім. Навіть останньому покидьку.
— Улю… — після опівдня, переславши замовникам відредаговані тексти, йду світлим простором коворкінгу, ще здалеку махаю Ульці.
— Куди ти щезла? — Улька здивовано розглядає мене.
— Волонтери, робота, любов, — умощуюся поряд: радісна, збуджена.
— І секс?
— Не просто секс, — беззастережно усміхаюся.
— Відчувається, — констатує Улька. — Літаєш?
— І не впаду!
— Хто він?
— Він? — шукаю слово. Найточніше, найвлучніше слово, яке б усе розповіло про мужчину з сірими очима над випнутими вилицями. Не знаходжу, признаюся. — Він Блек.
— Чорний?
— Так, — шепочу.
І ми мовчимо — кожна про своє. Улька отямлюється першою, дивиться на мене:
— Де твій ноут?
— Удома.
— Не працюватимеш?
— Ні.
— Прийшла про секс розповісти?
Заперечливо хитаю головою, усміхаюся, бо ніщо мене зараз не зачіпає, не ображає, не принижує: вільна.
— Прийшла сказати, що за два дні принесу тобі флешку з ґрунтовною працею Василя Івановича Реформаторського про наше спільне прекрасне майбуття. Готуйся ошелешити світ через соціальні мережі. Зможеш?
— Давно готова. Тимур мене вже змордував: щодня питає про той текст, бо незручно почувається перед старим, — жаліється Улька. — А я — перед Тимуром, бо довірилася тобі, а ти пообіцяла…
Дивлюся на неї з прикрістю, і так хочеться крикнути: «Дідько, Улько! Ти крута і класна! Така класна і крута, що тобі варто про те згадати! І послати до біса ліниве падло, яке всілося тобі на шию! І чекати від мужчини не претензій і дурних вибриків, а книгу з трояндою. Чекати імені, яке знатимете тільки ви: ти і він. І ваш світ, бо він народиться від того, що ваші очі зустрінуться…»
— Два дні. Передай Тимурові: завершу за два дні.
— Добре. — Улька розслабляється, усміхається привітно. — Давай! Розкажи про чорного мужчину.
— А робота? Чи хочеш, щоб я не вклалася в два дні?
Дійсно спішу. Лечу до загального зошита дідуся Реформаторського із залізобетонним наміром вгризтися в нього і не зупинятися, аж поки не побачу останню сторінку під номером 102. Друкуватиму швидко і бездумно, не заглиблюючись у суть, не намагаючись розгадати дідові глобальні ідеї. Мета видається елементарною: перевести написані рукою слова в друкований текст, записати на флешку, віддати Ульці. І крапка! Брати участь у революції Реформаторського не збираюся, тож до роботи — бездумно, бездумно і швидко.
Думки пручаються. Чіпляються за
