Матусин оберіг - Світлана Талан

– З Ігорем, – відповіла зашарівшись Олеся.

При одній згадці про юнака дівчина розхвилювалась і гострим лезом сапки ткнула не туди, куди потрібно.

– Вибачте, я зрубала аж три паростки огірків! Я ненавмисно, чесно! – розпачливо промовила дівчина. – Я така незграба!

– Та пусте! – жінка сама собі всміхнулась. – Їх тут он скільки багато посходило! І як тобі наш сусід? Сподобався?

– Нормальний хлопець.

– Здається, я все проспала! – усміхнулася Карина. – Так Олесю й заміж заберуть, а я не знатиму!

– Не мели дурниць, – блиснула на неї очима Олеся. – Язик без кісток, то можна ляпати.

– Ой, Олесю! Щось тут нечисте! – засміялася Карина. – Я ж тебе добре знаю! Зізнавайся: запрошував на побачення?

– Яке побачення? Домовились увечері погуляти – і все.

– І все? – не вгавала подруга.

– І все! Уважніше дивись, бо повирубуєш усі огірки, як я. Працювали дівчата недовго – сонце піднялося вище й не на жарт припікало.

– Усе на сьогодні, дівчатка! Ідемо мити руки та снідати, – дала команду Людмила Анатоліївна.

За нехитрим сніданком зі смаженої яєчні на салі Карина наважилася на серйозну розмову.

– Людмило Анатоліївно, бабця казала, що ви знаєте щось про мою матір, – почала вона.

Олеся бачила, яка ця розмова важка для подруги. Вона поклала свою руку на її, як це дівчата робили не раз в інтернаті, намагаючись так показати свою підтримку.

– Так, знаю, – відповіла жінка.

– Я хочу її знайти.

– Знаєш, дитинко, багато хто з наших випускників одразу намагався відшукати своїх батьків, – провадила Людмила Анатоліївна. – І знаходили! Але скільки розчарувань було й душевних травм! Ти повинна розуміти, що жінка, яка покинула тебе в пологовому будинку й до цього часу не знайшла, найпевніше, не зрадіє тобі.

– Можливо.

– І ти готова до такого?

– Я вже зрозуміла, що їй не потрібна, але все одно хочу знайти її, подивитися, яка вона, дізнатися, чому так вчинила. Легко засуджувати інших, а ось зрозуміти – набагато важче.

– Воно й так, але чи потрібне їй твоє розуміння? Найчастіше такі жінки створюють потім родини, народжують дітей і намагаються назавжди забути ту крихітку, яку бачили кілька хвилин у своєму житті. Ось уяви: у неї своя сім’я, яка нічого не знає про покинуте маля, діти, чоловік, довіра в родині, і раптом – ти! Усе, що вона будувала роками, ураз руйнується. Тож чи зрадіє вона тобі? Ти про це подумала?

– Я не маю наміру руйнувати її родину чи щось у неї просити. Я прагнула материнської любові, коли була дитиною, і не отримала, тож що таке матеріальне порівняно з материнською ласкою? – сказала Карина й подивилася Людмилі Анатоліївні просто у вічі.

– Що б ти не казала, Кариночко, я знаю, що ви всі хочете побачити в очах матері каяття, – зітхнула жінка. – Не сподівайся. Такі випадки бувають, але то радше виняток із правил.

– Можливо, і так. Хотілося б, щоб вона відчула провину, але я не дуже на це сподіваюсь. З роками я себе налаштувала на будь-який сценарій, тож готова до всього. То ви знаєте, де вона живе?

– Точніше, де жила раніше, – сказала жінка. – Минуло стільки років, тож вона могла змінити місце проживання.

– Спробую знайти, де б вона не жила, – рішуче мовила Карина.

– Твою матір звуть Надія Іванівна, прізвище – Стрельник, на час твого народження жила в Сєвєродонецьку, на вулиці Сметаніна, народжувала в Луганську.

– Не знаєте чому?

– Можливо, навчалася там чи жила. На той час, судячи з документів, вона була незаміжня, тож, можливо, народила, а рідні й не знали про це. Залишила дитину в лікарні після пологів і могла повернутися додому, – зробила припущення жінка.

Карина записала адресу, і Людмила Анатоліївна розказала, як краще дівчатам дістатися на вулицю Сметаніна.

Подруги знайшли потрібний будинок. Це була стара двоповерхова будівля на два під’їзди. Поруч – лавки, занедбані клумби. Тільки бузок не потребував особливого догляду й буяв рожевим цвітом.

– Готова? – Олеся взяла подругу за руку.

– Зараз. Лише зберуся з духом.

– Ходімо вже. Назад дороги нема.

Карина подзвонила в металеві двері. За мить вони відчинилися. Перед ними стояв чоловік років тридцяти, здивовано розглядаючи незнайомок.

– Ви з енерго? – запитав він.

– Ні. Ми шукаємо… Раніше тут проживала Стрельник Надія Іванівна, – схвильовано сказала Карина.

– Стрельник? Не знаю такої, – відповів чоловік.

– Вибачте, ви давно тут мешкаєте?

– Років з десять. До цього тут жила моя бабуся, але її прізвище не Стрельник.

– Ви не знаєте, хто жив тут до неї?

– Ні, не знаю, а бабуся наша вже померла.

Карина подякувала й уже мала намір іти, коли з квартири навпроти вийшла старенька.

– Спитайте в тітки Віри, – порадив чоловік, – вона тут усіх знає.

Подруги звернулися до бабусі з тим же питанням.

– Пригадую таку, – відповіла та. – Проживала колись у цій квартирі з бабцею. Її батьки загинули в аварії, тож бабуся й виховувала. Потім Надя поїхала на навчання до Луганська, а бабця незабаром померла. Надя приїхала, продала квартиру й кудись виїхала.

– Не знаєте куди?

– Не можу вам, діточки, сказати. Коли виїхала, то вже не поверталася. Хтось мені казав, що років із десять тому бачив Надю в місті, але сюди вона точно не приходила. А ви сходіть у паспортний стіл, там повинні знати, – порадила старенька.

Карина вийшла на вулицю геть засмучена. – Чому ніс повісила? – штовхнула її ліктем під бік Олеся. – Гадала, так одразу й знайдемо?

У паспортному столі нічого нового подруги не дізналися. Нібито жінка мала намір виїхати на заробітки на Північ, а де вона зараз – невідомо. Проте їм сказали, що вона могла вийти заміж і змінити прізвище, тож, не знаючи його, навряд чи її знайдуть.

– Звичайно, вона одружилась, і тепер шукати її – що голку в сіні, – сказала Карина, вийшовши надвір. – Пошуки закінчилися. Час повертатися ні з чим.

– Може, нам щось порадить Людочка, – мовила Олеся, щоб утішити подругу.

– Нічого, переживу! – заперечила та. – Жила до цього часу без неї й далі житиму.

– Шкода, що зараз нема в місті Валентина.

– Чому шкода? У нас випробувальний термін, – усміхнулася Карина.

Олеся бачила, що та усмішка була сумною. Подруги пішли на ринок, поштовхалися там, купили продукти й повернулися в село.

Коли тихий вечір спустився на землю, Олеся вийшла з двору. Ігор уже сидів на лавці.

– Привіт! – сказала дівчина.

– Доброго вечора!