У череві дракона - Микола Данилович Руденко
Іван Кирилович дуже схуд, округлості позападали — тепер уже ніщо в ньому не підкреслювало тієї дози жіночості, якою його свавільно нагородила природа, він здавався нормальним мужчиною. Таким його й почали бачити люди. Та й як іще можна бачити того, хто з обушком спускається в забій? Звичайно, в шахті працювали й жінки, але ж не в забої. І тільки для Грицька Крикуненка цей аргумент здавався недостатнім — він затявся на своєму намаганні «вивести гермадита на чисту воду», мовби саме існування Івана Кириловича, ба навіть те, що він працював у забої, було неабияким злочином.
Шахтарі, вилізши з шахти, одразу йшли в душову, милися, перевдягалися в чисте і вже потім рушали додому. Іван Кирилович у душову не заходив — тітка Марина гріла воду вдома й сама його мила в ванні з білої оцинкованої бляхи. Саме це й пояснював усім Грицько, вмовляючи шахтарів допомогти «нещасній» Марині — треба якось затягти дядька Параску в душову, гуртом роздягнути (хай собі верещить та пручається!) і промочалити його під гарячою водою. А тим часом гарненько роздивитися, чим вона, ота істота, відрізняється від інших людей.
Це було вже напровесні — в повітрі пахло чимось схожим на зілля. Мовби десь у небі, за хмарами, воно вже зеленіло й наливалося соками, а тут, на землі, іще тільки в думках людських шелестіло кропивою і лободою, бо всі розуміли: хто до лободи доживе, того вже на цвинтар не понесуть.
Шахтарі з обушками на плечах, з мідними дужками від бензинок на схудлих шиях вийшли з кліті й попрямували в душову. Всі пороздягалися й почали змивати з себе вугільний порох. Саме тоді Грицько з двома своїми дружками внесли на руках у душову Івана Кириловича й силкувалися його роздягнути. Дядько мовчки відбивався: одного головою в підборіддя вдарить, другого — коліном у живіт. Та, мабуть, його удари були надто делікатні, бо Грицько реготався, заохочуючи товаришів діяти рішучіше.
І тоді Іван Кирилович не витримав — писклявим голосом закричав:
— Гетьте! Чуєте? Гетьте, проклятущі душі…
Серед шахтарів був приїжджий, із полтавців, — кажуть, учителював на селі, доки ще було село, були учні. Не любив розповідати про лихо народне, та люди й так розуміли, що його привело на Донбас. Отож він, розштовхавши шибеників, визволив із їхніх недобрих рук Івана Кириловича.
— Ніби й дорослі, а розум дитячий, — картав він Грицькових дружків.
Шахтарі підтримали приїжджого, Грицько більше не пробував повторити своє насильство. А небавом про цей випадок забули — у кожного свої клопоти. До того ж Іван Кирилович виявився досвідченим шахтарем — видно, йому не вперше доводилося спускатися туди, де людська душа особливо гостро відчуває свою близькість із глибинним Духом Планети.
Тим часом зазеленіли пагорби, попід тинами з’явилася каральниця наша й свята рятівниця — молода кропива. Село гуртом засвоювало споконвічну грамоту: кропива, лобода, молодий подорожник, листя кульбаби — все це були їстівні трави, ми дружно їх вищипували попідтинню, вони не встигали й підростати. Підлітки потай пекли на вогні річкових жаб, дехто навіть вирушав у степ з відрами — носили з ярів воду, виливали ховрахів. Ідучи по селу, можна було раптом відчути носом із якоїсь хати такий смачний запах смаженини, що слина на язик наверталась. Відтак помічали: саме звідси найбільше здавали ховрашиних шкурок — в обмін на олівці й зшитки.
Так чи так, а голод відступив, першими пооживали ми, білоголові шибайголови, — відновилися наші походи в сарматські степи, де, вкриті тисячолітнім мохом, ніби зеленим волоссям, стерегли могили дивакуваті кам’яні баби, схожі на тих, які ми виліплювали з вогкого снігу. Давно минуле ледь чутно шкреблося до нашої свідомості, нашіптуючи, що ми не перші прийшли на цю землю, — жили люди до нас і житимуть після нас.
Старий Крикуненко вирішив оженити Грицька. Бо оті його недобрі вибрики змінювались похмурою байдужістю — парубок забував навіть попоїсти, ходив мовчазний, ніби невидющий. Василь Панасович здогадувався: кидає душу парубка, мов колесо на кам’янистій дорозі. Знав про Марійку, шанував Вишняків, та де ж їх тепер шукати? Це однаково що на тому світі: гукай — не догукаєшся.
На пишне весілля тепер ніхто не розраховував, а Грицькові заробітки дозволяли не скупитися. Та й від проданих волів дешиця лишилася. За нареченою далеко їхати не довелось — своя ж таки, з Великого Хутора. Дівка гарна з лиця й роботяща — Пріська Бершакова, Грицькова ровесниця.
Гриць не опирався, хоч і не виявляв захоплення. Мати стара, в хаті господиня потрібна. Весілля призначили на кінець серпня. І вже коли люди повсідалися за весільні столи та наповнили по чарці, під старою грушею з’явилося видиво: у білому платті, з чорною косою на грудях, вродливіша від усіх сільських красунь, стояла Марійка Вишнякова. Стояла так само скромно, як інші дівчата, — мовби всього лишень перебігла вулицю, щоб на Грицькове весілля поглянути.
Гості озирались одне на одного, спантеличено перешіптувались. Яскраві стрічки на головах дівчат, вишиті рукави на молодицях, плахти й корсетки — все раптом заворушилося й зарябіло у Грицькових очах, парубок зблід і відступив від нареченої. Наречена також закусила губку й поточилася до матері. Ніхто не знав, що належало діяти, бо оте видиво вразило своєю незбагненністю. Воно породило безліч запитань. А може, Марійка Вишнякова — тільки перша ластівка, що повернулася під рідну стріху? Може, й інші незабаром приїдуть? Є ж таки Бог на небесах — невже він не чує людських молитов? І тоді, може, плуги й коні повернуться до своїх господарів разом зі святою земелькою. О Боже праведний!..
Поява Марійки була схожа на падіння камінця, котрий викликає гірську лавину.
