У череві дракона - Микола Данилович Руденко

Голий по пояс, на ходу роздираючи сорочку, Яків майже впритул наблизився до Петра. І тоді скоїлося страшне, неймовірне: з рукава-кендюха висунулася рука, в якій була затиснута каменюка. Удар в обличчя, під саме око, було завдано зблизька, кроків за два. Яків поточився і впав на землю, а озвірілий, сп'янілий від крові Крикуненко, підіймаючи з-під ніг важке каміння, з усієї сили гатив ним у спину, в голову своєї довірливої жертви. Доки я встиг збігти вниз, Яків уже втратив здатність ворушитися — він був привалений сірим камінням, яке в нас називалося диким. Тим часом ватага на чолі з Петром, накивавши п’ятами, зникла за пагорбом.

Місяців зо два пролежав Яків у районній лікарні. Дядько Параска щонеділі виходив уранці з кошиком у руці — там лежала зварена курка, розчинений у молоці шоколад, печиво. То була іще непівська розкіш. Одне слово, те, чого ми, сільські діти, в ті голодні роки й не куштували. В один кінець до лікарні було не менше двадцяти верст, а воно ж одним кінцем не відбудешся — додому вертатися треба. Якраз норма для доброго коня, а дядько Параска долав ті версти пішки. Та ще й брав на плечі ношу — капусти, зеленої цибулі, огірків, щоб можна було побазарювати, бо де ж ту копійчину роздобудеш?

Якось я упросив матір, щоб відпустила мене з дядьком Параскою — дуже мені кортіло провідати товариша. Він лежав у палаті з дорослими, над кожним ліжком висіли навушники — тоді я вперше в житті почув радіо: Яків накинув металеву дужку мені на волосся, небесна музика полилася в мої вуха — достоту так, як про рай нам розповідали, де праведні душі на невидимих арфах грають.

Око в Якова збереглося, не витекло, але він на нього не бачив: камінь перебив нерв, так тепер через одне око й доведеться світ у душу впускати. Але Яків про це не думав — йому вистачало й одного ока. Просив, щоб швидше додому забирали, і трохи незвично, ніби навіть затинаючись, називав дядька Параску татом. Мабуть, це вже було не вперше, але вперше при мені, тому дядько Параска аж сяяв від задоволення.

— Потерпи, синку, — спіймавши руку Якова, з ніжністю в голосі, яка більше скидалася на материнську, ніж на батьківську, говорив дядько. — Господь терпів і нам велів.

А коли, повертаючись із лікарні, уже входили в село, дядько Параска несподівано завернув у двір до Крикуненків. Вдома був сам господар, висушений, мов азовська тараня, дядько Василь. Іван Кирилович (я нарешті звик його так називати), знявши кепочку, вклонився господареві, а мені звелів вийти з хати. Я, звісно, затримався в сінях, де стояла в цеберці питна вода, й почав дослухатися, про що розмовляли дорослі. Про всяк випадок тримав кухля в руці — щоб мене не застукали за тим заняттям, яке здавна вважається непочесним.

— Куди ж воно годиться, Василю Панасовичу? Це вже не жарт, а справжнє каліцтво, — ввічливо, але з докірливими нотками в голосі говорив Іван Кирилович. — Ви б уважніше придивилися до меншого. Та й до старшого також. Дивно, в кого вони вдалися?..

— Хіба ми не скублися змалечку?.. Ваш перший моєму голову провалив.

— Е-е, Василю Панасовичу…

— Е-е, Параско Кирилівно, — перекривив господар і закашлявся. Він був хворий на сухоти.

Тим часом, поскрипуючи хромовими чобітьми, в сіни хутко увійшов Грицько — він, мабуть, бачив, що ми завернули до їхнього двору. Виштовхавши мене з сіней, сам почав дослухатися до розмови в хаті. А коли Іван Кирилович виходив з двору, Грицько прошипів йому майже на вухо:

— Затям, недолюдку: я з тебе здеру штани, ти їх незаконно носиш.

Я був здивований, як спокійно, з гідністю поставився Іван Кирилович до зухвалого вибрику недоброго молодика. Не прогнівався — в очах майнуло щось схоже на жалість: мовляв, що з тебе, нерозумного, можна взяти? І статечно, повагом вийшов з двору, де його дуже хотіли скривдити, але ж не могли: виявляється, людина сама повинна дозволити, щоб її кривдили, а без такого дозволу нікого скривдити не можна. Отак, як не можна зруйнувати будинок, з якою завгодно лютістю жбурляючи горох в його стіни, — горох відлітатиме, а будинок сяятиме всіма своїми вікнами, навіть не помічаючи, що хтось нерозумно йому погрожує.

Минуло ще кілька місяців — і на землі українській почалося те, чого зроду-віку не траплялося: страхітливий голод. Ми знали, чому він почався і хто в цьому винен. Партійці ходили по хатах, перекопували долівки, розламували печі — шукали зерно. Забирали все до зернини. Тому це й сталося. На жіночих ногах здувалися сині пухирі, що потім лопалися й витікали сукровицею; людина лягала на лаву, щоб більше ніколи не піднятися, — не скаржилась, не просила хліба, а лише стогнала, бо його, стогін, навіть терплячій душі погамувати важко.

Щоправда, помирали в сусідніх селах, а в нашому селі мертвих не було — були тільки пухлі з голоду: виручала шахта. Шахтарі отримували підземну пайку — близько кілограма хліба на день. Звісно, далеко не всі були шахтарями. І взагалі шахтарів було небагато, але ж оті пайки глевкого, мов глиняні вальки, шахтарського хліба по крихті, півкрихти ніби вітром розносило по голодних хатах — і це майже неймовірно: здавалося, повинні були б уже померти, але ж не вмирали. Однієї крихти, виявляється, досить, щоб порятувати людину від голодної смерті. Отже, в тих селах, які вимирали, не лишалося й крихти…

Мені вже не треба було силкувати себе, щоб зникло оте принизливе «дядько Параска» і назавжди утвердилось почесне: Іван Кирилович. Я виходив за вітряк, де яри й пагорби були вкриті снігом, — дивився в напрямку шахти: чи не йде з роботи Іван Кирилович? Він сам заходив до магазину по свою пайку. Чорний від вугілля, тільки зуби біліють, у мокрих брезентових штанях і такій же куртці, ішов протоптаною в снігу стежкою