Ліцей слухняних дружин - Ірен Віталіївна Роздобудько

Або, як це бувало з дівчатами і жінками, закоханість.

Досить часто цю закоханість, особливо на початку стосунків, я сприймав за натхнення. Тобто за непереможну, беззаперечну індивідуальність. Певно, в такий час зсередини назовні виходила якась генетична здатність трансформувати світ і час, а не піддаватися його впливу і змінам картинок в ілюмінаторі.

Але такий стан тривав недовго! А потім всі ті стосунки ставали для мене пласкими, ніби я говорив сам із собою.

Так само я сприймав і книжки: були серед них люстерка, що відображали якісь пики і ситуації — часом досить цікаво, зі знанням усіх механізмів впливу на середньостатистичного громадянина. Але траплялися серед книжок і… «гіпогейські печери», що мають безліч поверхів над собою і ще більше — під. Таку книжку я міг перечитувати безкінечно і щоразу знаходив в ній щось новеньке і свіже.

А після вчорашнього вечора у мене лишилося відчуття, що я стою на порозі такої печери.

Адже вперше не знав, як поводитись з уламком того НЛО, що випірнуло до мене з дірки в паркані з живоплоту. Те НЛО мало не менш дивне і таке саме коротке ім’я — Пат.

Як засвідчив цей вечір, мій накатаний сценарій не спрацював.

Я повернувся додому під ранок і вирішив, що є в світі речі, які мені недоступні і навіть неприйнятні. Кожен мусить знати своє місце.

А моє ніколи не може бути поруч з цією так званою Пат…

За пару годин безтямного сну, сповненого броунівського руху, мене розбудив телефонний дзвінок.

Це був Барс.

— Слухай, старий, Петрович сказав, що готовий пробачити тобі бійку і прийняти назад до оркестру на офіційних засадах, — без жодних привітань повідомив він.

Якби це пролунало на два дні раніше, я б, певно, зрадів.

Але не зараз, коли я вже був поглинутий іншим. У тому числі й так званим розслідуванням.

Я промимрив щось незрозуміле. Але Барс наполегливо сказав, що чекатиме на мене за годину «на нашому місці» — тобто в тому клятому пабі, в якому я втратив всяку надію вдихнути в колібрі хоч ковток свого затьмареного музикою і штовханиною життя.

Знову йти туди видалось мені нестерпним. Я сказав, що нізащо не піду, що маю купу справ і… почав збиратися на те саме місце, мов злочинець, якого тягне на місце скоєння злочину.

Уранці паб здавався сірим і вбогим. У ньому ще пахло пивними випарами і спітнілими футболками затятих танцюристів.

Барс уже сидів за стійкою і про щось перемовлявся з барменом Пашею. Побачивши мене, обидва увірвали тиху розмову і з цікавістю зиркнули на мене. Я машинально поглянув, чи не брудна у мене сорочка, чи не какнув на неї голуб або щось подібне.

— Паша каже, що ти тут був учора з новою тьолкою — в халаті й білих шкарпетках…

Паша завбачливо відійшов і зробив вигляд, що полірує склянки.

Я нічого не відповів.

Після тієї вечірки в дівчачому ліцеї ми бачились вперше, і я шкірою відчував, що Барсу кортить погомоніти саме на цю тему. Було цікаво, з чого він почне. З яких далеких далечин. Але, ковтнувши пива, він не став копирсатися у звивинах свого мозку, а сказав прямо і просто:

— Слухай, Ланце, а як ти гадаєш, що потрібно, аби потрапити на таку вечірку?

— Ти ж там вже був! І у тебе ж все для цього є, - посміхнувся я. — Скажімо, твій тромбон…

— Я не про тромбон! — не на жарт розсердився Барс. — Я маю на увазі — потрапити, щоб… щоби придбати собі таку кралечку. Чесно! Я ж можу й одружитися!

Я відверто зареготав.

— Ти збожеволів, старий? Краще купи собі гумову ляльку — ефект буде той самий. Якщо не кращий.

Але Барс не був налаштований на грубі жарти. Він схилив голову і заговорив, розглядаючи своє відображення в полірованому столі, ніби говорив сам із собою:

— Я увесь час про це думаю, Ланце. Може, і збожеволів.

Уяви собі, у мене ніколи не було таких дівчат! Вони — ніби з книжки. Ти бачив, як вони дивляться? Як рухаються? Які у них руки? А одяг? А туфельки — такі маленькі, що з них хочеться випити…

— Ти серйозно?

Я принишк, чудово розуміючи, про що він каже, і вдаючи, що шалено здивований такою відвертістю.

— Більш ніж… — сумно зізнався він.

— Старий, — сказав я. — Це просто самотність. Вона грає з тобою в свої небезпечні ігри. Не піддавайся, інакше поповниш ряди обивателів. Ті панянки — мов сухі метелики за склом.

— Звідки ти знаєш? — набичився він.

Я знизав плечима.

— Я так думаю.

— А я думаю, що вони і є справжніми! За ці дні я багато чого дізнався про цей заклад!

- І що саме? — якомога спокійніше запитав я.

— Що вони — щось на зразок гейш! Тільки призначені лише для когось одного — раз і на все життя. Вірні і віддані. Це як… як… — він не міг дібрати слів і нарешті знайшов влучне, на його погляд, порівняння: — Як… ретривери.

— Хто-хто?

— Ретривери!

— А що це?

— Така спеціально виведена порода собак. Поводирі для незрячих!

Я не знав, чи вмазати йому по пиці, чи засміятися, чи просто погладити по голові, як ненормального.

Вирішив розсміятися.

— Не смійся, дурню! Я ж в хорошому сенсі! — гарячково заговорив Барс. — У мого сліпого сусіда був такий пес. Ти б бачив, як він водив його вулицями, як чекав біля магазинів, як захищав! Вони померли в один день… Як у казці.

— Але ж ти не сліпий, а людина — не собака, — тихо сказав я.

— Я сліпий! Більше того — ще й глухий, а ще — кульгавий. Я повний нуль в цьому житті… - Його напад самокритики перейшов усіляку межу здорового глузду.

— Чекай-но, — сказав я, — здається, мені зрозуміло: ти хочеш затвердитись за допомогою такого, як ти кажеш, ретривера? Але це підступно.

— Мені байдуже, Ланце, мені байдуже. Я втомився доводити всім, що я не мішок з лайном. А тут — ти тільки уяви! — нічого доводити не треба. Тебе люблять апріорі. Беззаперечно. Тільки… — він насупився, — як вступити в той клуб щасливців… Як вони туди потрапляють, на ті вечірки? Невже лише через свій прикид?

— Думаю, що саме так, — сказав я, підводячись, адже бесіда почала викликати у мене нудоту. — Ти ж бачив їхні авто, їхні годинники і їхніх охоронців.

Він смикнув мене за руку, мовляв, не йди.

Мені стало прикро за нього. Він сидів увесь мокрий від спеки, зі скуйовдженим рідким волоссям, з