Хрест: постбіблійний детектив - Василь Андрійович Базів
Із вогненного побоїща під церквою живими залишилися троє. У момент вибуху цистерни Паша не стояв, а повзав перед підполковником, тому ударна хвиля вогню й осколків пролетіла понад ним. Уцілів солдат, що лишився в машині, якою приїхав загін чекістів. Він припаркувався з протилежного боку храму, тому церква відмежувала другий автомобіль від пожежі.
Живим можна було вважати й начальника КГБ Феофанова. Крім опіків першого ступеня, він отримав черепно-мозкову травму від зіткнення з деревом. Травма була ледь сумісна із життям. Він лежав у реанімації, так і не приходячи до тями.
Доки приїхали пожежні та «швидка», вогонь ущух. Здається, його загасило сонце, що викочувалося з-за горизонту. Народжувався новий день після ночі, яка відвернулася від тих, хто звик орудувати під її чорним покривалом.
Коли селяни, видоївши корів, мирно й тихо виганяли худібку на пашу, за селом почувся гул, який змусив тих, хто 20 років тому пережив три окупації, здригнутися. На Кедрівку насувалася військова армада. Навіть під час війни, коли селом пролягала лінія фронту й однієї погожої неділі перемир’я розпанахало її навпіл, коли внизу, в річці, купалися німці, а нагорі, у лісі, збирали гриби росіяни, навіть тоді на село не насувався такий вал живої сили й техніки.
Кедрівку оточили двома кільцями. Із відстані пташиного польоту це могло виглядати так, ніби багатоголову людську істоту взялися повісити, обвівши навколо велетенської шиї живим шнуром та обв’язавши ноги. Зовні «оцепление» виставили довкруж по сільській межі великим кільцем, а всередині оточили щільно внутрішнім малим кільцем пагорб, на якому височіла в піднебессі церква. Кілька тисяч озброєних до зубів солдат брали в полон цих двох бранців – село і храм. Уранці на місце бойових дій прибув райвідділ міліції в повному складі, залишки управління КГБ, а також піднятий тривогою військовий гарнізон, що був розквартирований у райцентрі. Саме так було зазначено у «зведеннях»: «бойові дії, розгорнуті в одному із сіл Львівської області останніми рештками УПА проти радянської влади». Черговий КГБ, що залишився в управлінні, передав розпливчасту телефонограму – триває перестрілка, горить техніка, є жертви серед солдат.
«Донесення» розбудило посеред ночі першого секретаря ЦК Компартії України. По лінії КГБ інформація пішла до Москви, але Хрущова не стали будити й доповіли о сьомій ранку. Микита Сергійович ще за Сталіна, будучи керманичем України, набив собі оскомину на тій бандерівщині. Він особисто керував придушенням руху опору, яке тривало ще близько десяти років після того, як Сталін виграв війну в Гітлера. А от виграти війну в Бандери – для цього йому треба було не чотири, а десять років. І Хрущов, який після України тепер мав у руках уже весь Союз, ставши наступником Сталіна, як ніхто, знав ціну тим галицьким повстанцям. Його реакція була миттєвою. Не надто вникаючи, скомандував, скипаючи від злості:
– Стереть с лица земли! Послать армию! Патронов не жалеть! В плен не брать! Расстреливать на месте!
Голова КГБ УРСР терміново вилетів із групою спеціального призначення з Києва до Львова. Але навіть із його рапорту з перших уст важко було допетрати, що сталося. Комсомольці знімали з церкви хрест. Ну й що? Їхні брати зі Східної України у 20—30-х роках тисячі таких церков зірвали і спалили. Якого біса начальник КГБ району підняв свій загін і поїхав до тієї церкви? «Это же не вооруженная борьба, а мероприятия по воспитанию трудящихся» – саме так кваліфікували «гарячу точку» на західних кордонах СРСР.
Але спробуй скасуй наказ Микити Сергійовича «поднять армію». От і підняли. Корів на пасовисько солдати, що взяли село у блокаду, не пропускали. Тварини товпилися вздовж рядів бронетехніки і дружно мукали. Господарі, яких армія застала отак на півдорозі до лук, залишили корів напризволяще, прожогом кинулися разом із дітьми-пастухами по домівках, щільно позачинявши вікна.
Як тільки в Кремлі керівний перст показував на мапі «гарячу точку», за лічені години в цій точці могутня Червона армія перетворювала мирне життя радянських людей на пекло. Перехід від війни до миру і навпаки – з усіх мілітаристів світу тільки червоноармієць був здатний здійснити це за одну ніч. Голова республіканського КГБ, генерал-полковник Кушнірук не знав, що робити: розстрілювати, як наказано, селян, тобто націоналістів, збирати з поля бою трупи чи проводити слідство. «Венгрия-56» була доброю школою для нього, тому він завжди пам’ятав слова того, хто керував придушенням угорського повстання, посла СРСР у цій країні Андропова:
– Первым делом, чем что-то предпринимать, собери информацию. Стрелять и дурак сможет.
Тоді, у Будапешті, стріляти довелося, і то добряче, разом із розстрілом самого першого секретаря ЦК Компартії Угорщини Імре Надя, який попер тоді проти Москви. Діло нехитре – розстрілювали пачками, тисячами тих мадярів, але Юрій Володимирович наказував застосовувати зброю тільки перед рапортуванням про реальну обстановку. Інформація передувала кулям, бо кулі посилалися за наказом, а накази віддавалися на основі інформації.
Про що він поінформує центр, якщо зараз сюди зателефонує товариш Семичастний? Та ні хера він сам не знає. Що операцію розпочали і корів затримали, які прориваються з диким виттям із «окруженія» на пасовисько? Але кого питати? Отого переляканого парторга, який каже, що «в ізвєсность» райком не поставив? Чи цього спухлого голову колгоспу, який, здається, втратив дар мови й уже не заговорить по-людськи, доки не похмелиться?
А от приперлися й обласні та районні начальники на своїх членовозах. Він, голова КГБ УРСР, генерал-полковник Кушнірук, із Києва прибув якнайскоріше авіаспецрейсом, поки ці вурдалаки сни свої додивлялися. Через командування ПрикВО армію пригнав на місце подій, а вони очі спросоння протирають.
– Здравия желаю, товарищ генерал, – підскочив до нього горилоподібний тип. – Секретарь обкома Яцков.
– Первый секретарь районного комитета партии Тропченко, – пролепетав старший дідок, що, як на посміховисько, поначіпляв брязкальця на кітель.
І оці-от «уроди» командують тут, у зоні особливого призначення. Генерал навіть не подав їм руки, цим партійним динозаврам, з огидою відвертаючись, лише кинувши в бік «горили»:
– Ви ж Яцків, а не Яцков. Брешете людям, тому вони й озлоблюються на радянську владу. Тому армію треба піднімати проти мирного населення в мирний час.
Головний кагебіст із Києва говорив українською мовою. Микола Петрович мало не впав. А наші львівські чекісти, якби почули хоч одне слово не на «общєпрінятом», голову зірвали б.
Кушнірук
