Хрест: постбіблійний детектив - Василь Андрійович Базів
– Так це ж не пес! – лише раз радісно за всю цю жахливу ніч вигукнув Паша. – Так це ж Діма!
– Кто таков? – перепитав підполковник, цілячи з маузера по кущах. Йому вже теж почало дошкуляти це пекло, що впало на землю.
– Это и есть черт, как о нем в книжках пишут. На двух ногах, гарчит и лается. В темноте роги не приметны, небось. Сейчас мы этого черта и уложим, – чекіст не подавав виду, що перше побачення з живим чортом обсипало його холодним потом.
– Не стріляйте! Це ж Діма, водій полуторки! – неначе теж по-звірячому завив Харкавий. – Не стріляйте. Не беріть гріха на душу! – У нього раптом сяйнула думка, що ця чекістська братва після Діми і його може-таки тут порішити. Під гарячу руку. Пристрелять, як собаку, а потім навигадують усіляких нісенітниць. При спробі втечі. З церкви впав і вбився. Вони можуть що завгодно понабріхувати.
– Я тебе дам грех, урод ты паршивый! Слез из церкви и попом объявился. А ну-ка, если этот взбесившийся – твой подельник, вытягивай его сам.
Під дулом підполковник погнав Пашу в бік кущів, з яких чи то гарчало, чи то вже сичало.
Відступати було нікуди. Паша почав благати ту тварюку чи гадину якусь:
– Дімулю, Дмитрику, вилізай, хлопчику. Тобі нічого не буде. Ти гарний хлопчик. Ми тобі нічого поганого не зробимо. Не бійся, Дімчику. Це я, Паша, твій друг. Ми з тобою разом нині…
І тут гарчання й сичання поновилося.
– Да не дрочи ты его, блядь ты такая. Мы с тобой сегодня… Успокоил, называется. Вылезай, падло, а то пристрелю.
І опудало вискочило зі схованки та поповзло під ноги Феофанова. Від нього смерділо обпаленим, на вимазаній попелом морді лише очиці, що блимали жахом, нагадували про людську подобу. Воно обіймало ноги чекіста і скавуліло справді по-тваринному.
– Да подымите его! Чего вырячились? – продовжував командувати парадом начальник КГБ, якому стало легше, бо то насправді ніякий не чорт, а простий колгоспний шофер. – Свяжите его!
Але воно знову почало гавкати й гарчати. На нього навалилося четверо бійців, і вони таки скрутили, а відтак почали обмотувати тим самим альпіністським шнуром, що так несподівано став у пригоді.
– Кусается, падло! – ледь давав собі раду найкремезніший із солдат. – Ты чего гавкаешь, говнюк? Хватит собаку из себя корчить! Да угомонись ты, бздун чертов!
Але Діма вже не говорив людською мовою. Він лише показував на долину, де годину тому палахкотів хор свічок, і надсадно завивав. Він перестав бути людиною, і від цього не по собі, якось моторошно і тремтливо стало всім.
– Да не мучай ты его! – гримнув на особливо догідливого бійця Феофанов, який намагався шнурком придушити істоту.
– Он же, ребята, мозгами поехал. С перепугу. Тронулся, бедняга, насмотревшись. Брось в кузов. По дороге завернем в районную дурку, там и сбросим.
І раптом вибух велетенської сили розкинув усе бойове братство вусібіч. Пряме бомбове попадання. Ворожа авіація спрацювала на «відмінно», – пригадалося бійцям військ КГБ, прикомандированим після війни в Західну Україну. Більшість присутніх воювала. Пороху нанюхалися. І от знову війна? Усе, як там, на фронті. На війні, як на війні. Виживеш – або ні.
Горіли заживо солдати, репетуючи в передсмертних муках. Вони кидалися один до одного за порятунком, а потім інстинктивно відскакували від такого ж ще живого смолоскипа, що палав. Рвалися патрони в магазинах автоматів, відриваючи від тіл руки. Розповзалися по землі, як гадюки, потоки бензину, що горів. Під церквою вирувало пекло. На землі, а не на небі. Справжнє й матеріальне, у яке не вірять матеріалісти. Із пекельним вогнем, що безпощадно поїдав тіла грішників. Із невблаганною кончиною, коли на твоїх очах обвуглюються твої кінцівки, і остання думка, яку продукує твій розплавлений розум, – «нащо я народився на цей світ». Нема більшої кари, ніж життя. І останнє благання до небес чи кудись – «нехай би воно, життя це окаянне, швидше скінчилося». І найвище блаженство – зникнути з лиця землі. Перейти у прах. Розвіятися попелом.
Костомаха розмахувала косою, не шкодуючи нікого. Тіла, чи то ще живі, чи вже бездиханні, котилися, як снопи з гори на долину. І то був єдиний шанс уціліти, бо вранішня роса в густому травостої була тією єдиною силою, здатною боротися з геєною вогненною.
Феофанова ударна хвиля в числі перших відкинула і звалила з ніг, а потім покотила ним стрімко з пагорба, а відтак приплюснула до одного з дубів, що їх висадили внизу довкруж церкви, коли будували її 300 літ тому. Підполковникові хотілося комусь дякувати, що він живий. Руки цілі, ноги цілі. Що ще? Збираючись на силі, звівся на ноги і глянув туди, вгору. Сонце таки ще не зійшло, але було видно, як удень. Дивлячись, як довкруж велетенського вогню, посеред якого чаділа обвуглена кабіна, чигають в агонії солдати, він усе зрозумів. І вже страх не перед небом зі всіма його богами, а перед партією тут, на землі, ще дужче притиснув його до кореневища мовчазного дуба.
Вони викурювали чорта з-під машини і підпалили її. А відтак вибухнула, як атомна бомба, цистерна із солярою. Фронтова полуторка, що Берлін брала, виконала на цій грішній землі свою останню місію…
Гостя з Москви припровадив у район сам секретар обкому з ідеології, товариш Яцків. Паша знав, що саме на його стіл лягає статистика про роботу з очищення області від культових знаків. Відповідно його доля – у руках Миколи Петровича.
Його боялися в області навіть більше, ніж першого секретаря. Кадрова політика Кремля в Західній Україні була такою, що вже минуло понад двадцять років після війни, але то була єдина територія в СРСР, у якій до влади місцевих не допускали. Уже запросто на Кавказі правили у ролі перших осіб грузини чи вірмени, у не менш «неблагонадежной» Балтії почали ставити на перші пости естонців чи латишів. А на бандерівщині Москва чи то не ризикувала, чи то в такий спосіб карала. Від найзахудалішого райкому до обкому першими особами були лише росіяни чи східняки, що прирівнювалися до них. Потім час показав, що така кадрова тактика була помилковою. Саме в Галичині з’явився наприкінці тисячоліття перший шов на хворому тілі імперії.
А тоді, уже далеко після війни і після Сталіна, такий кадровий геноцид мав дуже серйозні наслідки. З одного боку, накопичував потенціал ненависті до Москви. Талановиті люди, які, незважаючи на політичні режими, мали природну потребу в самореалізації, ті самі, за визначенням Арістотеля, «політичні
