Хрест: постбіблійний детектив - Василь Андрійович Базів

– Можно и надо. А как иначе работать? Только вопрос под грифом «Совершенно секретно». Ты понял, как тебя, Харкавый?

– Так точно, товаришу Яцків.

Яцків уперто останнім часом переходив на російську, хоча для екзотики міг говорити й українською. Однак ніхто з товаришів так і не наважився дати йому таку пораду, дарма що навіть перший секретар обкому товариш Григор’єв вважав, що він своїм хохляцьким діалектом лише відштовхує трудівників.

– Вопрос такой, Павло Семенович…

– Вопрос очень важный и деликатный, – перервав Яцків Тропченка. – Товарищ Цукерман Вениамин Абрамович – наш известный ученый, академик Академии наук СССР, Герой Социалистического Труда, кандидат в члены ЦК КПСС. И для нас очень почетно, что Вениамин Абрамович – наш земляк. Его родные погибли в нашем гетто, где невинных граждан еврейской национальности уничтожали вместе с немецкими фашистами и наши буржуазные украинские националисты.

– Но уже тогда, кроме этих врагов нашего народа и прислужников немецких захватчиков, были честные люди. Один такой житель вашего села, его сегодня нет, к сожалению, в живых, и спрятал ребенком товарища Цукермана, когда ему было всего-то десять лет. – Яцків вихопив цигарку. То була та рідкісна мить, коли він хвилювався. Смачно затягнувшись димом, секретар обкому вів далі: – Нашелся такой честный человек и в вашем бандеровском кубле. Именно жителю вашей Кедровки отдал на сохранение от фашистов своего младшего ребенка отец товарища Цукермана. Ему-то сколько было, Вениамин Абрамович, младшему братику вашему? Всего-то несколько недель от роду, если не ошибаюсь?

– Именно так, товарищ секретарь, – заговорив московський гість. Слова давалися йому дуже важко. Він якось підсвідомо зняв окуляри й почав витирати їх, спітнілих від поту, що враз виступив на чолі академіка. – Я хорошо помню его. Мне уже было десять. Отец специально отдал нас в разные руки. Может, выживет хотя бы один. Меня нашли в вашей церкве здесь недалеко. Точнее, в плебании отца Ильницкого. Он уберег меня от немцев, боялся и русским отдавать. Но когда его брали на Сибирь, наткнулись на меня. Солдатом НКВД оказался еврейский товарищ, который и отправил меня в детдом в Москву. Через двадцать лет я пытался искать отца Гавриила, но опоздал на встречу со своим спасителем. Он умер в Мордовии от туберкулеза. В 43 года.

Яцків кашлянув. Йому не подобався цей останній фрагмент мемуарів московського гостя. До чого тут Сибір і греко-католицький піп? Якщо вже загримів у ГУЛАГ, то було за що. Мабуть, не лише єврейчика ховав у своїх церковних криївках.

– Я даже, кажется, помню этого человека. Может, и узнал бы при встрече.

Від цих слів академіка Пашу ніби вдарило струмом, та так, що він мало не закричав просто тут, у кабінеті першого, перед цим іконостасом.

Сумнівів не було. Це, виявляється, був брат того самого жиденяти, якого закопав тато за стодолою, аби не загриміти в гестапо. А відтак на той світ. Паша був переконаний, що в його батька іншого виходу не було. Або він його, пацана, або вони, німці, його, тата. Але йди поясни нині тут цим гладким панам-товаришам, що таке війна.

От так поворот від воріт. І що далі? Микола Петрович розповідав Цукерманові, що таке уніатська церква, про яку він даремно так добре відгукується. Скільки вона лиха принесла, підтримуючи ОУН-УПА. Паша почувався так, неначе під ним горить земля. То ще пощастило, що його поставили поводирем того жида.

– Я вот что подумал, – Тимофій Тимофійович був-таки дядько винахідливий. – Вы говорите, что узнали бы. Предлагаю собрать всех жителей села в клубе. Будто бы на лекцию, которую приехал им прочитать акаде мик из Москвы. Расскажите им что-то о своем космосе, о Гагарине. Но это потом. А перед этим там, в клубе, на сельском собрании предлагаю, чтобы Микола Петрович и я доложили о положении дел в области и районе. А вы тем временем, товарищ Цукерман, будете иметь время рассмотреть. Может, и узнаете. Мы приведем всех до единого из этого военного поколения. Вычислим, кто был в селе при немцах, и посадим в первый ряд.

– Хороший план, – уперше посміхнувся академік. – Я бы раньше приехал, но ведь названия села не знал. Но вот на прошлой неделе ездил на международный симпозиум в США. Там случайно встретил земляка из Джорджтаунского университета. Разговорились. Оказывается, он тоже из наших краев. И его тоже спас Гавриил Ильницкий. А потом, еще при немцах, рискуя жизнью, отвез во Львов, на Святоюрскую гору, где митрополит Шептицкий спрятал его среди множества еврейских детей. Он-то и назвал мне село на Львовщине, куда передал отец младшего брата. Кедровка. Слава Богу, что только одно село так называется в Украине. Вернувшись из Америки, я сразу к вам. Спасибо, товарищи, за понимание.

– Я предлагаю сегодня отдохнуть, Вениамин Абрамович, – товариш Тропченко знав, як приймати гостей. – А завтра – на Кедровку.

«Мудре партійне рішення», – подумки відреагував Харкавий і мало не розцілував Тимофія Тимофійовича. Так, він над прірвою, але є ще ціла ніч перед виконанням вироку. Цей жид приїхав, щоб поховати його. Могильник. Що буде, коли впізнає він того, кого шукає? Що чекає на сина душогуба? То не бандерівця москалям віддати. Брата дійсного академіка СРСР, Героя Соцтруда закатрупив! А який ґвалт здіймуть оті пейсаті там, за океаном? Таке життя якесь настало, що коли ти проти жида, то тут зразу гуртом усі проти тебе. І капіталісти, і комуністи.

Думаючи отак своїми блискавичними оперативними звивинами, Паша тряс якось несамовито Цукерманові руку, наче висмикнути її хотів із плеча. Вони ще стояли й балакали про те про се, а Харкавий думав, як не впасти завтра у прірву. Йому залишився день, ні, навіть одна ніч. І що, отак здатися на поталу цьому приблуді? Ну що тобі ще треба? Академік, герой, член ЦК. Ну дай людям пожити. Що було, то загуло. Паша задушив би його отак-от своїми руками, як і батько тоді… Ні, він не здасться без бою. Недарма хлопці кажуть у райкомі, що Харкавий – то як три євреї вкупі.

Бувало, й по-іншому називали – жид український. Паші дедалі більше подобався такий перебіг думок. Він раптом вирвав із пам’яті епізод, коли на обласній конференції до нього підійшов один гостроносик із відділу науки. Розбалакались, а потім він каже:

– Ты же, я вижу, наших, богоизбранных кровей. Давай держаться вместе.

– Може, так, а може, й ні, – віджартувався Паша. А потім ще поумнічав: – Як вчив товариш Арістотель, не кидай камінь у подорожнього – може,