Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
Меншиков дивувався, що цар в доброму настрою. Чи не на Голицині перший гнів зігнав. А може, соромиться, що довіряв Мазепі, і сором за жартами скриває.
— Ну, от і бачиш, як цей старий чорт нас з тобою підвів, — почав по хвилині цар.
— Всі вони одного батька діти, ті черкаси, — відповів, махаючи рукою, світлійший. — Тільки й глядять, щоб каменем відплатити за хліб.
Цар надумувався хвилину, а потім руку поклав Менши-кову на рам'я.
— Знаєш, Саша, мабуть, ми з тобою не відплачували інакше. Що?
Сміявся, наливаючи другу чарку, Меншиков вторував йому.
— Що нового, Даніліч?
— Бунт...
Меншиков з острахом глянув на царя, чи не піддається він приступові гніву. Але цар не гнівався, лиш дальше попивав анижівку.
— Мазепинка, — і мляскав язиком.
— А що нам з Батурином робить? — спитав нараз.
— Поклич!
— Гей ти там, сволоч, виходи! — гукнув Меншиков у сіни.
На порозі появився гетьманський канцелярист, чорний, як те чорнило, котрим в канцелярії довгі літа писав.
З благанням ласки повалився цареві до ніг.
Цар чобіт відсунув. Сидів на стільці, спиною оперся об скриню і набивав коротку люльку голландським тютюном.
Спльовував через зуби, незважаючи де.
Меншиков підбіг до печі, добув маленький гарний вуглик і на долоні підніс і вкинув цареві до люльки.
— Спасибі! Не трудись, ще пальці попечеш, — усміхнувся хитро. — Так, так! Уважай, Даніліч, щоб палиці не попік.
Меншиксв зрозумів натяк і очі додолу опустив. Усміхався тою усмішкою, в котрій можна домірковуватися усього. Пакнувши кілька разів файку, цар ніби щолиш побачив канцеляриста, який все ще лежав біля його ніг, запоровши носом у землю.
— Вставай! — гукнув, штовхаючи лежачого в лоб. — Не люблю таких кумедій. Говори!.. Або ні. Стривай!.. Даніліч, поклич Голицина й Шафірова та ще кого гадаєш. Хай чують... Поміркуємо опісля вкупі, що нам з тим Батурином робити.
Меншиков вибіг. За хвилину прийшли Голицин, Шафіров і ще декількох генералів.
Канцелярист приютився у куті. Здавалося, маліє, никне чоловік, за хвилину не буде його.
— Сідайте! — сказав цар до своїх людей, показуючи рукою на широку лавку від покуття до мисника при дверях.
— Говори! — звернувсь до канцеляриста. — А лиш, чуєш, не важся мені брехать, бо язик не твій, а може, й голова.
І каламарська душа розказувала все, що знала, загикуючись і захлипуючися зі страху, щоб не сказати якого зайвого слова, не зробити якої похибки, за яку можна заплатити мукою і життям. Розказував канцелярист Андрій Кандиба, як гетьман виїздив із Батурина, хто з ним поїхав, які частини полків і які сотні забрав з собою, хто залишився обороняти Батурин, скільки гармат і муніції там, як укріплений замок, скільки поживи у міщан і в військових магазинах.
— На що покладаються батуринські ізмінники? — спитав, перериваючи, цар.
— На хоробрість Чечеля і знання Кенігзена.
— А Чечель і Кенігзен?
— На те, що гетьман зі шведами на відбій їм у пору поспіє.
Цар був вдоволений з відповіді.
— Хай сподіваються! — гукнув і розсміявся, аж хата загуділа. — Ха-ха-ха! Хай сподіваються, правда, Даніліч?
— Чим більше сподіваються, тим гірше розчаруються, — відповів світлійший.
— Постараємося, постараємося, — бубонів цар, обтираючи хусткою оприщене обличчя.
Думав. Його люди дух у собі заперли.
Нараз зірвався і своїм звичаєм став кроками велетня міряти невелику хату. Здавалося, що стіни порозсаджує і що стеля впаде й розчавить усіх.
За царем бігала його тінь, велика, безугарна, на цілу стіну, стелю і на половину другої стіни. На першій — ноги, на стелі — тулів, на другій — голова. Крім відгуків ходи, нічого не було чути. Хата завмерла, здеревіла в тривожнім дожиданню.
Цар шаблі при собі не мав, ні пістолів, але руками, як довбнями, міг поторощити всіх. Ніхто не був певний свойого життя.
Страшно.
Цей страх рівняє усіх — Меншикова, Шафірова, генералів з чорнильною душею.
— Ти хто? — питає нараз цар, стаючи перед канцеляристом. — Хто?
— Я, я, Андрій...
— Все равно Андрій, Микита чи Охрим. Кажи, чим ти був у службі в гетьмана Мазепи?
— Кан... це... ля... рис... том.
— Чого покинув службу? На кого її лишив? Пощо приділявся тут, падлєц? Одвічай!
— Його величеству вірним хотів остаться. Прийшов, побачивши лихий замисел гетьмана і його людей.
— Сволоч! Нині гетьмана зрадив, завтра зрадиш мене, Іюда!
Канцелярист дрижав, як осика, ломився у колінах, голова в рамена влазила, царські слова придавлювали його, коли б міг, під землю вліз би. Земля не розступалася.
Хай би вбив, легше було б, ніж те тривожне дожидання.
— Забрати його на конюшню і вліпити 20. Не більше. Той падлєц більшої порції не вартий!
Вивели. За хвилину чути було з конюшні зойк і рев.
— Поруть... — завважив цар, сідаючи на своє місце й набиваючи люльку своїм голландським, шіперським тютюном. — Мої люди тільки й уміють, що пороти. Більше я ще їх не навчив. Навчиш ти їх чогось... — Він поправився і, звертаючись до Меншикова, диктував: — В першу чергу треба написати листи до Толстого, Шереметєва, Довгоруких, Апраксіних і других, що в різних сторонах стоять, щоб не далися підвести старому лисові, новому Іюді, котрий 21 літ був мені вірним, а над гробом, біля домовини зрадив мене. Та справедливий Бог не поблагословить його. Не мені, а йому його вчинок вийде на шкоду. Викопав яму, в котру сам упаде.
Відсапнувши, виправдував себе:
— Двадцять і один літ вірно служив. Як же не вірити було? На кождий поклик виступав у похід, козаків, скільки треба, давав і не жалував грошей. Умний такий, дотепний, заграничний чоловік, європеєць, не азіят, як ви. А який благородний на вид, які вірні очі, — собака!
Хвилювався, насилу здержуючи гнів.
— Треба оповістити новий маніфест... Гетьман Мазепа, забувши страх Божий і зломивши присягу, поїхав до шведа. Порозумівся