Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
— Правду говорить дід!
— Не слухаймо москалів, слухаймо його!
Море обливало камінь, жар потухав...
В цей рішаючий мент Меншиков дав знак своїм людям.
З криком і свистом пустили коней в товпу. Списи, як блискавка з чорної хмари, вилітали. Товпа захвилювалася, розступилася і з криками одчаю розбреяась на всі сторони світу.
На майдані осталося кілька тіл, що вилися в болю і кричали рятунку, — надаремно.
— Живим його беріть! Бунтар! — приказував світлійший, спиняючи коня біля огнища самого.
Царські люди кинулись сповняти приказ князя. Але кругом діда стояло вже кількох парубків з головнями, вихопленими з огня. Відбивалися ними від шабель. Іскрами й жаром сипали в очі москалів.
— Спасибі, діти, що не оставили самого, — говорив дідуган, напираючи на найближчого райтара. Поклав його, шаблю вихопив з руки, перехрестив нею пітьму нічну. — Не осоромимо себе, поляжемо за других!
Шаблею даром не махав, кождий його удар — смерть або важкі рани, останній зойк або розпучливі стони.
— От так їх, диявольських синів! Ще наша слава не пропала.
Кількох ратників обіймало і цілувало мать землю сирую, під дзвіницею жмінка оборонців слави й волі обливалася потом і кров'ю.
— Хто там ще, підходь! — кликав дід. — Спішись на другий світ, щоб не минула нагода згинути з доброї руки!
— Пали! — відповів Меншиков, повертаючись до своїх. Райтари зіскакували з коней. Коні полошилися, треба їх було відводити геть. Боялись огнища, а може, й діда, що стояв під дзвіницею високий, як дзвіниця, страшний, як опир, біло-червоний, — горів.
— Пали! — повторив Меншиков. Залунали перші стріли, і двох парубків поклонилося землі.
— На дзвіницю! — приказав дід.
Ускочили, двері загатили чим лиш могли. Чути було, як по сходах спиналися до дзвонів.
Загудів найбільший з них голосно, розпучливо, тривожно, але — надаремно.
Ніхто не наспівав на клич.
З дзвіниці видно було, як гасло світло в селі.
Народ кидав свої огнища домашні, люди, як перепілки по стерні, розбігалися по полях і ховалися по нетрах і плавнях.
Зжахнулося село.
Та не зжахнулися тії, на дзвіниці.
— Нам виходу з цеї дзвіниці нема, хіба на другий світ, — казали, ховаючись від куль і посилаючи свої на-долину.
Мали їх мало. Ані одної даром не пускали.
По кождій під дзвіницею роздався безтямний крик і погана лайка.
— Виважуй двері! — гукав вусач, той самий, що читав царський маніфест.
Але на спину його впав добре пущений камінь згори, і він хрестом поклався на розмішену чобітьми землю.
Облягаючі розскочились, як вовки від вовка, влученого кулею мисливого, і в обложенців вступила нова охота витривати в нерівному бою... Чей же устояться, чей же проженуть ворогів, врятують честь села?.. Так куль вже не було.
— Здіймай найменший дзвін! — приказував дід, пускаючи вділ відірвану лату.
Насилу зняли — взяв, розмахнувся і пустив ним прямо туди, де з витягненою шаблею в руці стояв світлійший.
Дзвін загомонів у лету, ніби здивований незрозумілим для нього бажанням грізного дзвонаря і, пролетівши понад головами райтарів, зарився глибоко в землю перед самими ногами князя.
— Не попав, — промовив старий, — а жаль, бо цього в першу чергу треба б післати до чорта. Ануте ще раз!
Відчепили другий, дід глянув, затямив собі місце, де Меншиков стояв, розмахнувся, але в ту мить ворожа куля повалила його горілиць:
— Не здавайтеся! Не зда-вай-тесь! І — замовк.
Виважено двері до дзвіниці.
— Посвітіть! Головню з огнища подай! Запали смолоскип! — кричали надолині.
— Прикладами їх, дулами мушкетів по голові, не пускай! — лунало на дзвіниці.
Билися за кождий схід, за кождий щабель на драбині. Москалі дзвіниці приступом взяти не могли.
— Здавайсь! — гукали на парубків. — Світлійший помилує за хоробрість.
— Хай його милує чорт! — відповіли згори. Замовкли стріли. Обложені не мали чим стріляти, облягаючі не могли, бо їх люди були всередині.
Меншиков казав огнище перенести під стіну дзвіниці, з того боку, куди завівав зимний, сильний вітер.
— Докидай гілляк!.. Більше!.. Ще!
Огонь бухнув з новою силою, озарюючи не лиш дзвіницю, але й стіни церкви, і хрести на могилках, і хустки на хрестах та розмальовуючи кожду гіллячку старих, безлистих лип.
Дим вдирався на дзвіницю дверми й вікнами, усіми щілинами розгойданого поверша. Дзвони розгрівалися — ніби оживали.
— Ось вам ще! — гукали обложені, кидаючи вділ останки белькування.
— Підпалюй сходи! — відповідав на те московський під-старшина.
На долині дзвіниці стояли останки старого іконостаса, трухле грушкове й липове дерево, сточене хробами, сухе, як чир.
Підпалили. Востаннє обличчя святих засіяли надземським блиском, глянули здивовано і перемінилися в огонь.
Дзвіниця спалахнула високим горючим стовпом, від котрого розвиднілася ніч.
— А розкажіть там цареві, як ми вітали його маніфест! — гукали згори.
— Поклоніться гетьманові Мазепі від нас!
— Скажіть, що не осоромили ми себе і його!
Решту заглушив луск.
Дзвіниця захиталася, затріщала в основах і, як підрубаний дуб, перехилилася на той бік, куди хилилася здавна, на захід.
Зойкнули дзвони і з цілою силою непроголошених звуків, з піснями радостей і смутків, з воскресними й похоронними акордами полетіла вниз.
Облягаючі розбіглись, загулюючи долонями очі, наполохані коні фантастичними звірями понеслись по полях — світлійший стояв і дивився на діло рук своїх.
— Бунтівники! Черкаси! Мазепинці!
Мабуть, перший раз вилетіло це крилате слово на світ, щоб то чорним птахом, то невмирущим феніксом, то голубом білим літати понад полями і степами, понад широкими просторами України, буйним, нестримним летом крізь темряву віків.
У ПОГРІБКАХ
Доїжджаючи до Погрібок, Меншиков побачив на узбочі від села, мабуть, у чималому саді, великий, ясно освітлений двір.
Ворог не так-то далеко, його під'їзд може легко загнатися туди, цар в тому дворі не стоїть, — погадав собі світлійший і минув липову алею, прямуючи дальше, в село.
Цар дійсно стояв кватирою не в дворі, а в одній із селянських хат, котрої малі віконця поприслонювані були веретами, щоб не било з них світло.