Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Залазь. Тихо й хутко.

Ковзнувши вужем усередину, примудрившись при цьому ще й тримати револьвер, Левін опинився в небагато обставленій кімнатці, посеред якої стояв розгублений та переляканий водночас господар — той самий Федір, робітник з пивоварні Шульца, котрий не так давно почав симпатизувати соціалістам і погодився надавати свою хату під конспіративну квартиру — одну з декількох, де могли провести безпечну зустріч та безпечну ніч товариші, подібні до Штерна.

Так здавалося до вчорашнього ранку.

— Зачини вікно, — розпорядився Штерн. — Завіски не чіпай. — І коли Левін виконав це, запитав у Федора, гойднувши озброєною рукою: — Я ж правильно роблю, Федю? Така ж домовленість — поки це твоє вікно не завішене, гостей у домі немає. Може, вип’ємо?

Федір зацьковано мовчав. Тепер Левін міг роздивитися його при світлі гасової лампи: вусатий, рябий, жорстка щетина на щоках та на підборідді, очі бігають, мов рухомий палець у китайського бевзя-мандарина, модної віднедавна в міщан цяцьки з порцеляни.

— Тебе питають — випити є? — повторив Штерн.

— А… ти ж… здається… ніколи…

— А, бе… Замекай ще… Собі візьми налий!

Розкривши рота з явним наміром або заперечити, або просто щось сказати, Федір, наштовхнувшись на прямий по­гляд Штерна, стулив губи. Спокійно повернувся до бойовиків спиною, витягнув із шафи почату пляшку, заткнуту корком, вийняв його зубами, взяв там же шкалик і лише потім пробурмотів щось, і далі стискаючи корка в зубах.

— Вийми з рота, — гримнув Штерн.

Рябий Федір картинно ляснув себе долонею по лобі, так, ніби щойно згадав якусь пригоду, виплюнув корок собі під ноги, сказав:

— Дивись, сам пропонуєш. Я-то вип’ю. Може, товаришу…

— Без тебе розберемося. Наливай, пий, — скомандував Штерн.

— Ну, а як я не хочу?

— Значить, так здохнеш. Тверезий. Але так страшніше, Федю.

— Здохну?

— Здохнеш, здохнеш, — підтвердив кивком свій намір Штерн. — Мене вчора від тебе вели фараони, Федю.

— Так уже й від мене? Штерне, тебе шукають, тобі взагалі не вільно ходити вулицями.

— Вільно, — заперечив Штерн, обмінявшись коротким поглядом із Левіним. — Навіть дуже вільно. Знаєш де, Федю? Там, де охранка не знає, що я гулятиму. Тиждень тому в тебе ночував товариш Рамзес. Я поручився за його безпеку перед харківською організацією. Якби Рамзеса взяли відразу після того, як пішов звідси, ти б спалився раніше. А я б не прийшов сюди позавчора. Але Рамзес виявився не таким обережним, тому за ним ходили ще добу, поки не накрили його разом із друкарнею, куди він приїхав за літературою для місцевого осередку. Мав завдання організувати доставку залізницею. У товарному вагоні. Накрили всіх, в охранки було велике свято.

— Може, й було, — легко погодився Федір, уже помітно заспокоївшись та наливаючи собі самогону, — рука не тремтіла. — Тільки ти сам сказав: усіх накрили не тоді, коли ваш товариш Рамзес пішов від мене. З ким він спілкувався потім? Чому не перевіряєте?

— Уже перевірили, Федю. Займалися цим кілька днів, дурно вбиваючи час. Фараони на радостях змотали весь ланцюжок. Пройшлися по всіх явках, по всіх адресах, рапортували про вдалу операцію. Загребти ж треба чим більше, сам знаєш.

— Чому я повинен це знати?

— Ну, хай не знаєш, — легко, як на погляд Левіна, погодився Штерн. — Ти пий, пий, Федю, і слухай. Поясню, аби ти дещо зрозумів.

Рябий Федір слухняно вихлюпнув у себе вміст шкалика, навіть не скривився, притулив до лиця нечистий рукав піджака, смачно втягнув дух, занюхуючи, поставив шкалик на стіл, поряд із пляшкою.

— Молодець. — У голосі Штерна вже не чулося жодних ноток похвали. — Дивись, Федю. Після тебе товариш Рамзес справді пішов на іншу квартиру. Але це місце ще від початку року — одна з наших явок. Воно безпечне, надійне, багато разів перевірене і, головне, дуже зручне, бо господар має телефонічний апарат. Не службовий, приватний, це досить багата людина, котра з певного часу стала поділяти ідеї нашої боротьби. Багато разів там проводилися важливі зустрічі. Обговорювалися й приймалися етапні для революційного руху рішення. Арешти нині почалися звідти, Федю. Будь той господар провокатором, усе сталося б раніше. До того, як наш харківський товариш переночував у тебе тут і потім прийшов на ту важливу для нас явку, її не чіпали. Отже, зараза розноситься звідси, Федю, від тебе. За скільки хоч продався?

— Ти помиляєшся.

Левін уже чув щось подібне. Рябий промовив це без надії, що повірять, — просто не був готовий зізнатися.

У подібних випадках майже ніхто ніколи не буває готовий.

— Ти можеш це довести, Федю? — поцікавився Штерн.

— Чому я щось повинен тобі доводити? Товариші, чому я зараз мушу перед вами виправдовуватися? Ви хочете, аби я на коліна встав?

— Стій, як стоїш, — мовив Штерн, і далі тримаючи рябого під дулом.

— Добре. Добре, — кивнув Федір, взяв пляшку за горлечко, стиснув, повторив: — Добре. Гаразд. Поговоримо. Скажу, все скажу. Тільки ти… ви… Штерне, думайте. Гарно думайте.

— Про що?

— Гра. Можна гратися з жандармами, Штерне. Я знадоблюся, живим знадоблюся. Вони мені після Рамзеса вірять, після тебе… За тебе більше дадуть, Штерне. Тому повірять, коли донесу на тебе. Почнемо, а? Може, таки почнемо, товариші? Штерне… Тебе як, не знаю… — він повернувся до Левіна, той мовчки знизав плечима.

— Це називається подвійний агент, Федю, — зараз Штерн говорив без жодних емоцій. — Ти хочеш стати подвійним агентом. Ти себе давно бачив збоку? Поц, тебе розшифрували за кілька днів! Якби я більше не прийшов, ти й без мене для охранки свою чорну справу зробив би. Хочеш, скажу, для чого тебе тримали б далі на пайку й повідку? Ти — агент, Федю. Ти провокатор. Твої послуги коштують казенних грошей, і це не тридцять срібляків! Тридцять — це для тебе, аби сидів на гачку. Собі вони з кожного такого поца, як ти, мають триста! І не сріблом — золотом, Федю! Якщо я погоджуся й ти станеш подвійним агентом, пан підполковник Кулябко далі матиме на тобі живі гроші. Знаєш, є таке нове слово — корупція? — Рябий мотнув головою. — Нічого, на тому світі тобі розкажуть.

— Штерне…

— Мовчати! — він ледь підніс голос. — Якщо я тебе зараз просто тут застрелю, це буде не просто страта за зраду, Федоре. Я вдарю по кишені самого Кулябка! Мінус казенні фонди, не жарти. Хіба коли знайдуть твій труп, жінка повернеться чи хтось надибає раніше, Кулябко накаже своїм архаровцям далі вважати тебе живим