Країна гіркої ніжності - Володимир Лис

«Я вразлива, тільки й усього», — сказала собі Віта.

Та якщо з вихору якось можна було вибратися — хоча б уявити, що вибралася — то дрижання не проходило. Більше того, воно ставало… солодким. В якийсь момент Віта задрижала вся, як… як маленьке цуценя, змокле, геть мокре, мокруще, беззахисне, бездомне, таке вона бачила якось пізньої осені біля їхнього будинку, біле, швидше сіре, од дощу й грязюки, з великими чорними цятками на лівому вусі, грудці, спинці. Воно просилося всім своїм виглядом захистити од цієї негоди, од цього світу.

— Чиє ти? — спитала тоді Віта. — У тебе є господар? Я б тебе взяла, але… Може, в тебе таки є господар?!

Тепер хтось наче спитав її й вона… Вона подумки відповіла, чия. Чия вона. Жахнулася. Ні-ні. Вона, як і перше, перед тою дурною поїздкою, нічия, хіба мамина, сама по собі, горда, незалежна. Мамина, так. Але й маминою вже не була. Вона…

Віта затремтіла й зараз, під час заливчастої Людчиної мови. Потоку. Ні, вона нічия. І дощу нема, і не мокне, надворі літо, і їх чекають танці. Танці-шманці, веселі, безтурботні, без будь-якого тремтіння — внутрішнього чи зовнішнього. У швидкому ритмі. Чи в ритмі вальсу або танго.

Перед танцями обов’язково тре було передивитися кіно. Й вони подивилися, заплативши отих всьогісінько двадцять копійок — виробничу картину, де гарна дівчина не могла пробачити хлопцеві, що він, бідолаха, не може стати передовиком. Страждала, переживала за нього. А як дивилася — гордо і покаянно.

— Дурепа, — прошептала Людка Віті на вухо. — Хлопець же який! Та я б такого й злодія полюбила. Ой, вибач…

У відповідь Віта несподівано стисла тимчасовій подрузі пальці. Міцно-міцно. Зі злістю, образою, але наче й змовницьки. Справді, Людка знала про неї надто багато. Але була певна: доки вона, Віта, їй потрібна, Людка нікому нічого не скаже. А після школи розійдуться, як у морі кораблі. Тоді стане байдуже, хай варнякає, що хоче. Швидше б пережити цей рік.

Танці… Музика… Віта вміла танцювати, недаремно ходила в гурток бального танцю. Танцювала й на шкільних вечорах, кружляла так велично й граційно водночас, що класна подруга (не Людка, звісно, а Тамара, Томочка) сказала:

— Ти як пава. І лебідь. Лебідка.

— То пава чи лебідка? — Вона тоді засміялася.

— Пава й лебідка. Мені б так танцювати! Я б показала, хто я така.

— Ти й так люксова.

У сільському клубі було до трьох десятків хлопців і дівчат. Людка сказала, у суботу, а особливо в неділю, буде більше.

…Її запросив найстарший на вигляд. Високий, дужий, з-під закачаних рукавів сорочки виглядало густе чорне волосся. Від нього, як і Едика, йшло потужне гаряче тепло.

— Ти справді з Києва? — спитав, коли прокружляли коло.

— Так.

— Твоя подруга казала, що в технікумі вчитеся. Можна взнати, в якому?

— Можна. — І тут на Віту напала злість, підкотила до горла — роби, що хочеш. — Ми не вчимося в технікумі.

— А де ж?

— У школі. Перейшли до десятого. Можете сказати завідуючій. Чи он тим… патрульникам.

— Не кусайся. — Він легко стис їй руку. — Не подумав би, що школярка.

— Тепер будете знати. Ми — малолітки.

— І у малоліток закохуються, — тихо напівсказав, напівпрошептав.

«Везе ж мені», — подумала Віта.

— Не в таких, як я, — уголос.

— А ви — які?

— Зіпсовані, — раптом ще зліше сказала Віта.

Він спробував заглянути в її очі. Щось відчув? Чи просто шукав погляду? Нехай. Нехай. Даремно. Усе даремно.

Їй перехотілося танцювати. По закінченні, коли її партнер галантно провів до першого ряду клубних стільців, Віта встала й підійшла до Людки. Та пришвидшено дихала, очі блищали. Віта сказала, що в неї болить голова.

— Що з тобою? Толик образив?

— Толик?

— Ну, котрий з тобою танцював. Класний хлоп. Після армії. Тут на нього місцеві кобилки западають. А він тебе запросив… Тут одна так блимала!

Вона знала все і всіх, Людка. Вона й тут виявилася своєю. Віта не вміла так. Відчула, що й не хоче вміти. Що не може бути безжурно-веселою. Коли… Коли він там… Там, у неволі… Вона.

«Я підла зрадниця», — подумала Віта.

— Ходімо додому, — сказала.

— Ти що, подруго? Танці тільки почалися.

Знову заграла музика. Веселішої. І знову Віту запросив Толик. Крутив її, мов дзиґу. Віта летіла наче над ним. Прагнула одного — закінчення танцю.

— Більше мене, будь ласка, не запрошуйте, — попросила.

— Чому?

— У вас же є дівчина.

— Хто вам сказав?

— Люда.

— А, ваша подруга. Звідки їй знати, хто у мене є?

— Усе ж я вас прошу. Я вас прошу…

Віта різко повернулася й попрямувала до виходу. За нею… За нею йшов той хлопець. Толик. При виході її наздогнала ще якась дівчина. Схопила за руку.

— Ти… Городська… Толик мій хлопець…

Вона відповіла. Висмикнула руку. Пішла, розправивши плечі, як могла. Навздогін почула:

— Катю, як ти не розумієш… Їй погано…

— А мені… Ти що, хочеш її утішити? Я бачила, як ти на неї дивився, коли танцював…

— Та що ти ревнуєш до кожного стовпа…

«От я й стовпом стала», — подумала Віта, вже не зло, а з сумною усмішкою.

Вечірня прохолода остудила лице. Дув приємний вітерець. Село вже спало. Тільки озвався пес, за ним — другий. Знову настала тиша. У цій літній сільській тиші Віта розчинялася, з насолодою дихала й слухала тихе сюрчання цвіркунів, а може, й іще якихось комах, віддалене жаб’яче кумкання. Прошелестіла крилами зовсім поруч пташка. Віті стало добре й умиротворено. Наче справді хто пригорнув до себе чи поклав руку на голову. Вона тулилася до цієї ночі, тиші, зір, що рясно миготіли у вишині. Була наче їхньою частинкою — нічної благодаті, сюрчання, блимотіння зір, темної синяви неба.

Ця несподівана тиха радість тривала доти, поки Віта раптом не збагнула, що… не знає, куди далі йти. Що елементарно заблудилася. Вони виходили на цю вулицю з іншої. Але з якої? Може, з цієї? А раптом — ні? Тоді