Життя і мета собаки - Брюс Кемерон

— Бачиш! Він мене врятував! — закричав хлопчик, коли ми обидва випливли на поверхню.

— Молодець, Бейлі! — закричали разом хлопчик і Дідусь. Я так зрадів їхній похвалі, що погнався за качками, які по-дурному закахкали й попливли геть. Я підібрався до них так близько, що зміг би висмикнути кілька пір’їн у котроїсь із хвоста, але раптом дві з них залопотали крилами і швидко злетіли — як на мене, це означало, що я переміг.

Решту дня ми гралися у «Врятуй», і я поступово припинив хвилюватися, бо зрозумів, що хлопчик у цьому ставку цілком може про себе подбати, хоча він щоразу так тішився, коли я пірнав за ним і витягав його на поверхню. Качки, врешті, повилазили, сіли коло води й дивилися на нас, не дуже тямлячи, що до чого. А от чого я не розумів, так це того, чому вони, як усі птахи, на дерева не залітають.

Я не міг збагнути, чому ми маємо залишати Ферму. Проте через кілька днів після повернення Тата, коли Мама почала ходити по кімнатах і витягати із шаф і шухляд всяку всячину, в мене з’явилося відчуття, що нам знову доведеться їхати. Я став схвильовано бігати, боячись, щоб мене не забули. Зненацька хлопчик закричав: «У машину!» — і мені дозволили туди залізти й висунутися з вікна.

Кобила Іскра дивилася на мене, як мені видавалося, з неприхованою заздрістю. Бабуся з Дідусем обійняли мене, а потім ми рушили.

Урешті я повернувся додому й зрадів зустрічі з дітьми й собаками на районі, але не з Димком. Ми гралися й ловили м’ячики з моєю подругою Зефіркою. Я так поринув у це веселе життя, що був абсолютно не готовий до того, коли через кілька днів усі рано-вранці встали й без церемоній відвели мене в гараж. Я зразу вискочив у собачі двері й пересвідчився, що Ітан і Мама від’їжджають — хлопчик сидів з іншими дітьми в жовтому шкільному автобусі.

Ну, це було просто нестерпно. Я трохи погавкав, з того боку вулиці відгукнулася Зефірка, і так ми перемовлялися. Тільки це не дуже мені допомогло, як ви могли б подумати. Я похмуро пішов у гараж і зневажливо понюхав будку. Я тут цілий день не сидітиму, вирішив я, хоча у великій дерев’яній коробці було найм’якіше.

Я помітив під дверима лапи Димка, запхав носа в щілину і вдихнув його запах, а відтак лише розчаровано зітхнув. Ніякою симпатією від нього не віяло.

Тепер я вже був великий і діставав до ручки, тому мені спало на думку, що я можу дещо виправити у своєму становищі. Я сперся лапами на двері, взяв ручку в зуби і покрутив.

Нічого не вийшло. Проте я не здавався, і врешті двері тихо клацнули й відчинилися!

Димок сидів в іншому кутку кімнати, мабуть, сміявся з мене, але тепер йому стало не до жартів. Зіниці в нього почорніли, й кіт дременув геть, а я, звісно, помчав за ним і загавкав, коли він скочив на кухонний стіл.

У домі було краще. Звечора до парадних дверей принесли піцу в довгій пласкій коробочці, яка й далі стояла на столі, щоб легко було до неї дотягнутися. Я стягнув коробку на підлогу та з’їв смачний картон, а несмачний просто порвав. Димок спостерігав за мною, не приховуючи огиди. Потім я вм’яв банку його котячої їжі й старанно її вилизав.

Зазвичай мені не дозволяли спати на дивані, але я не бачив сенсу дотримуватися цього правила, коли все змінилося і я опинився в будинку сам. Я гарненько вмостився, щоб подрімати: поклав голову на м’якеньку подушку, гріючи спину на сонці.

Через якийсь час я зрозумів, що сонце пересунулося, й мені стало дуже незручно, тому я зі стогоном поповз за теплими промінчиками по дивану.

Пізніше я почув характерний звук відкривання буфета й побіг подивитися, що відбувається на кухні. На столі сидів Димок. Він дотягнувся до дверцят шафи і відчинив їх, що з його боку було ознакою неабиякої кмітливості. Я уважно дивився, як кіт ускочив усередину буфета й винюхував своїм крихітним носом, що там є смачного. Раптом Димок подивився на мене, щось перекидаючи.

Я вирішив трохи почухати зубами біля хвоста, а коли знову подивився, то побачив, як кіт бив лапою торбу з якоюсь їжею. Він ударив раз, другий, а на третій пакунок упав із буфета просто на підлогу!

Я прокусив пластик, дістався до якихось смачних солоних штук і тут-таки почав їх їсти, бо раптом ще Димок зараз розчухається і прибіжить по свою частку. Проте кіт незворушно дивився на все це згори, а згодом скинув інший пакунок — із солодкими рулетиками з тіста.

І тут я зрозумів, що весь цей час мав геть помилкову думку про Димка. Мені стало майже ніяково за те, що я з’їв його корм. Хоча хіба я винен, що кіт не доїв його тоді, коли йому дали. Чого ж він очікував?

Я не вмів самостійно відчиняти буфети: якось мені ця наука не давалася. Однак хлібину я дістав — стягнув зі столу й акуратно зняв із неї упаковку, яку пожував окремо. Сміттєве відро на кухні не мало кришки, тож було доступне, хоча дещо там — якась гірка чорна гуща, що одразу налипла на язик, щойно я її лизнув на пробу, шкаралупки від яєць і якісь пластикові коробочки — було неїстівне. Ну, пластик я все одно погриз.

Я був надворі й чекав, коли під’їде автобус. Хоча і Челсі, і Тодд уже вийшли, мого хлопчика ніде не було видно, отже, він мав приїхати додому з Мамою. Я пішов назад у будинок і витяг якісь туфлі з Маминої шафи, але гризти їх дуже не став, бо після всіх тих ситних наїдків, які дав мені Димок, мене вельми хилило на сон. Я стояв у вітальні й намагався вирішити: лягти на дивані, де вже взагалі не було сонця, чи на сонячній ділянці килима. Вибір був непростий, і, врешті, коли я обрав сонце, то лежав неспокійно й сумнівався в тому, чи не зробив я помилку.

Коли хряснули двері Маминої машини, я кинувся через весь дім у гараж до собачих дверей і замахав хвостом біля паркана, так щоб ніхто ні про що не здогадався. Ітан побіг просто до мене й почав гратися зі мною у дворі,