Життя і мета собаки - Брюс Кемерон
Мені стало ніяково, коли Ітан відкрив Дідусів сейф із рушницею — при Дідусеві він такого ніколи не робив. Зброя змушувала мене нервувати: вона нагадувала про Тодда з феєрверками — постріли бухали так близько, що я просто шкірою їх відчував. Однак Ітан дуже радів, і я не міг не скакати біля його ніг. Хлопчик поставив на паркан кілька бляшанок і стріляв, бляшанки падали. Я не до кінця кумекав, який зв’язок між падінням банки й гучним буханням рушниці, проте з реакції Ітана зрозумів, що це дуже весело. Іскра зафоркала й побігла в інший кінець двору, подалі від цієї колотнечі.
Потім Ітан влаштував нам вечерю, підігрівши соковиту курятину. Ми сиділи у вітальні, хлопчик увімкнув телевізор і їв, поставивши тарілку на коліна та кидаючи мені шматочки шкіри. Оце я розумію — весело! У той момент мені навіть було все одно, чи повернеться Мама.
Після того як я вилизав тарілку, яку Ітан поставив на підлозі, я вирішив перевірити нові правила й заліз у Дідусеве крісло, озираючись через плече, чи не скомандують мені злізти. Хлопчик просто дивився в телевізор, тож я ліг подрімати в кріслі.
Крізь сон я почув дзвінок телефона, а потім хлопчик сказав: «Будемо спати!», але, повісивши трубку, спати Ітан не пішов, а сів на диван і далі дивився телевізор.
Я міцно спав, коли мене різко розбудило відчуття — щось негаразд! Хлопчик завмер на місці, піднявши голову.
— Ти чув? — прошепотів він мені.
Я замислився, чи хвилювання, яке я почув у його голосі, означало, що годі мені спати. Відтак вирішив, що треба заспокоїти Ітана своїм прикладом, тож я знову поклав голову на подушку.
Десь у будинку почувся глухий звук, ніби щось гупнуло.
— Бейлі! — настрашено й сердито прошепотів хлопчик.
Таки щось серйозне. Я виліз із крісла, потягнувся й очікувально подивився на Ітана. Він простягнув руку, торкнувся моєї голови — і його страх обпік мою шкіру.
— Агов! — крикнув він. — Є тут хто?
Хлопчик застиг на місці, я повторив за ним і насторожився. Я взагалі не був певен, що відбувається, але розумів, що в домі була якась загроза. Коли від іншого звуку Ітан підскочив і страх прокотився його шкірою — я приготувався гідно зустрітися з небезпекою й дати їй відсіч. Я відчував, що в мене на спині шерсть стає сторч, і погрозливо загарчав.
Чуючи моє гарчання, хлопчик беззвучно пройшовся кімнатою. Я, усе ще насторожений, пішов за Ітаном і дивився, як він відкриває сейф і вдруге за той день дістає рушницю.
Розділ 11
Із Дідусевою рушницею в тремтячих руках хлопчик скрадався сходами, далі коридором, до Маминої спальні. Я не відставав. Ітан перевірив ванну й зазирнув під ліжко, а коли різко відчинив стінну шафу, крикнув: «Ха!», чим до смерті мене перелякав. Ми так само перевірили кімнату хлопчика, Бабусі й Дідуся, а також маленьке приміщення з диваном, де Бабуся спала, коли Дідусь уночі видавав гучні розкотисті звуки. Перш ніж їхати кататися, Бабуся ще трохи повозилася з фліпом у тій кімнаті, намагаючись змінити його так, як просив Ітан. Той покій звався швацькою майстернею.
Хлопчик обійшов увесь дім, тримаючи перед собою Дідусеву рушницю, він смикав усі ручки й перевіряв усі вікна. Коли ми проходили вітальню, я з надією наблизився до Дідусевого крісла, однак Ітан хотів продовжити перевірку будинку, тож я тяжко зітхнув і пішов із ним зазирати за шторки для душу.
Урешті хлопчик повернувся до Маминої кімнати, покрутив ручку, а потім присунув до дверей комод. Відтак Ітан поставив рушницю біля ліжка й покликав мене спати поруч. Щойно він пригорнувся до мене, я згадав, як він іноді приходив до будки в гаражі, коли Мама й Тато сварилися. Тоді хлопчика теж сповнював такий жах самотності. Я лизнув його заспокійливо, як умів. Ми разом, то хіба може трапитися щось погане?
Наступного ранку ми встали пізно й розкішно поснідали. Я з’їв скоринки від тостів, вилизав тарілку з-під яєчні й допив за хлопчиком молоко. Який чудовий день! Ітан взяв харчів, а також пляшку з водою, і склав усе це у рюкзак. Ми йдемо гуляти? Іноді ми з хлопчиком ходили на прогулянки й брали бутерброди на двох. Останнім часом ми, гуляючи, здається, завжди приходили туди, де жила дівчинка. Я відчував її запах на поштовій скриньці. Ітан стояв, дивився на будинок, а потім ми розверталися та йшли додому.
Нічний страх геть минув. Насвистуючи, хлопчик подбав про Іскру, яка підійшла їсти з відра сухе й ніяке на смак насіння, чи що воно таке, — цим вона ласувала, коли не намагалася до нудоти напхатися травою.
Однак я здивувався, коли хлопчик приніс ковдру й блискуче шкіряне сідло з повітки й почепив його коняці на спину. Ми робили таке раніше кілька разів: Ітан вилазив і сидів верхи на Іскрі, але завжди поряд був Дідусь і хвіртка загороди була щільно зачинена. Проте цього разу хлопчик відчинив ворітця й, посміхнувшись, заліз у сідло.
— Гайда, Бейлі! — гукнув він мені.
Я пішов за ним. Мені було прикро: чого це Іскра забрала на себе всю увагу, чого я так далеко від хлопчика; ще й повинен йти за цією махиною, яка, наскільки я зрозумів, така сама дурна, як і качки! Особливо мені не сподобалося, коли коняка задерла хвоста й скинула на дорогу свої випорожнення — ледве в мене не влучила. Своєю чергою, я задер над купою лапу — вона тепер моя! У мене майже не лишалося сумнівів, що Іскра зробила це навмисно, щоб мене образити.
Невдовзі ми вже йшли не дорогою, а стежкою. Я погнався за кролем і спіймав би його, якби він не схитрував і несподівано не змінив напрямок. Я знову зачув скунса й гордо відмовився навіть крок ступити в його бік. Ми зупинилися біля маленького озерця. Я та Іскра з нього попили, а хлопчик з’їв бутерброд і кинув мені скоринки.
— Правда гарно, Бейлі? Чи тобі теж так добре?
Я дивився на його руки й задумався над тим, чи
