Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр
Микола позирнув на годинник. Треба подзвонити на студію о дев’ятій, інакше Ліда встигне розказати Софії про його вчорашній дзвінок і тоді розмови не вийде. І так мало надії на те, що він натрапить на Софію до того, як вони перекинуться словом з Лідусею, але все-таки ліпше, щоб Софія не знала про його приїзд. Що ж вона скаже? І чи має це якесь значення — що вона скаже, — коли віри в тобі кіт наплакав? То чого ж він чекає, на що сподівається? Здається ж, минула та сліпа пристрасть, коли йдеш на приниження, самооману і посміховисько. Пам’ятаєш, як усе твоє село сміялось над Веприком? Щастячко привалило сироті. Жив самотою в батьківській хаті, а одного дня привіз із району собі таку жіночку, що недовго й шукали їй прізвисько. Принцеса! Павою ходить, лисичкою дивиться, голубкою воркує, пір’ячко чистить, ну як же тут не позаздрити? Принцеса, та й годі, а Веприк, дарма що такий собі глевтячок, а теж, бачся, Принцом став на людських язичках, зла вона, заздрість. Спершу прізвиська причепили, а далі вже й слава покотилася: то там бачили Принцесу, то з тим, то з п’ятим, десятим, і виходило, що на Веприковому городі нічого не росло, окрім гречки, і посипались у той городик камінчики. Усі все бачать, один Веприк сліпий, ніколи бідному вгору глянути, бо день і ніч працює в лісництві, таку жіночку треба ж сокотити, медком поїти, в шовки зодягати — а що, куфайку їй натягати на тіло біленьке, на груди-горнята? Дурні вони всі, дурні й балачки їхні, Веприк мільйони віддав би своїй голубці, якби вони в нього були. І коли в рідних лісах заробітки упали, подався сіромаха в далекі краї, туди, де вищі дерева, а копійка кругліша. Принцеса геть утратила встид, не хата — корчма. І заздрість людська перейшла у жалість, навіть ті, хто навідувався до корчми, почали слати Веприкові співчутливі листи, мовляв, Веприку наш дорогенький, та плюнь ти на гроші й на все і мерщій приїжджай, догоріла свічка до полички, з твоїх любих горняток п’ють усі кому заманеться, отямся, чоловіче, поки не пізно, та візьми курву за чемер і викинь із хати, хай іде, звідки прийшла, а ні, то ми самі це зробимо.
Вірив чи не вірив Веприк отим посланням, але одного дня з’явився в селі, приїхав тихенько, нікого не попереджаючи, затемна підкрався до своєї хати з важезним чемоданом-скринею, оперезаним пасами (що там було в тому чемодані — паки грошви? шовки-крепдешини? золоті черевички? кулемет?), підступив до освітленого вікна й, затамувавши подих, заглянув. Ніякої тобі корчми, нічого такого й близько немає, а лежить його жіночка, мов янголятко, на ліжку, лежить сама-самісінька й читає книжку. І груди-горнятка під рожевою комбінацією отак — вгору-вниз, вгору-вниз, і два жолуді на них теж отак — вгору-вниз, і Веприк трохи не заплакав од щастя. Брехуни, ненависники, падлюки, сволота, бидло! — кричала його душа, і з цієї миті усе село стало йому найлютішим ворогом, а ВОНА линула, линула, линула до небес, і знетямлений Веприк здіймав свої вироблені руки до тих-таки небес і питався у них: за що? за що мені, нікчемі, таке щастя? Та я негідний услід ЇЙ ступити!
Цікаво, яку книжку читала тоді Принцеса? Мопассанову «Пампушку»? У кожному разі не Брехта, цей автор потребує університетської освіти, — посміхнувся Микола і тою посмішкою відчув, начебто його обличчям лазять мурахи. Він згадав, що вже два дні не голився. Не любив цієї нудної процедури, але не любив і бороди, тому відбував таку повинність — у селі через день, через два, а тут, у найкрасивішому місті світу, мусив тримати марку, особливо після такої ночі, яку він провів у Стаха.
Зайшов у ванну, прихиливсь перед дзеркалом і подивився собі в лице, і дивився незвикле довго, до моторошного усвідомлення (чи радше до незбагненності) власної істоти: це я? хто я? що я? чому я? Зрідка він упадав у таке самозаглиблення, у таке відчуття свого невловного «я», що, здавалось, міг зсунутися з глузду, — може, тому й не любив дивитися в дзеркало, навіть боявся його.
Звичайне обличчя, трохи прим’яте, трохи колюче, тому що неголене, трохи розгублене і сумне. За що тебе, власне, любити? Усе закономірно. Дякуй долі, що тебе й так десять років любили, і не тільки Софія. Дякуй долі, що ти й досі живеш на світі, он скільки геніїв пішло з життя молодшими за тебе, а ти ж не геній, скажи спасибі, що взагалі народився.
Він узяв на скляній поличці «жіллет» і помітив у засохлій піні під лезом чорні волосинки: Софія підголювала попід пахвами і, як завжди, не встигла промити після себе бритву. Йому подобалась її бездоганна гігієнічність, подобалось її доглянуте тіло, і навіть під пахвами шкіра у Софії була ніжна й гладенька, як абрикосовий плід.
Микола відкрутив кран і довго тримав лезо під пружним струменем. Треба тримати марку, щетина завжди видає на обличчі мужчини нещастя. Особливо якщо ти справді нещасний.
Так казав (іронічно?) Майстер, великий письменник, із яким Миколі поталанило спілкуватися. Усі його називали Майстром, навіть вороги, хоч сам він не визнавав такого означення щодо митця. Писати — це любити, казав він, а хіба можна любити майстерно? Ви, шановний, майстерно любите свою матір? Чи, може, майстерно любите свою землю, Батьківщину? Йому згідливо кивали, мовляв, так, ваша правда, але продовжували називати Майстром, щиро вкладаючи у це поняття визнання великого таланту. Компліментів йому не жаліли, ніби відшкодовували ними удари долі, брак офіційної слави і звичайнісіньке безгрошів’я. Якщо й перепадала якась копійка, то намагався чимшвидше її позбутися: «Щоб не бути схожим на них». На кого «на них» — не казав.
Так було й того разу, коли Микола бачив його востаннє. Живого. Майстер зайшов
